а инше в Росиї“. Все те вони хитро промовчали, аби в каламутній воді ловити рибу в свій, московский, державний сак.
Чому-ж наші люде дали ся збаламутити тим підступним помішанєм двох ріжних значінь слова „руський“? — По перше тому, бо було в нас ще недавно богато людий (а й тепер такі є), котрі не знали правдивої істориї-минувшини нашого народу, і ті всї повірили на слово московским аґентам. — По друге, ще недавно галицкі Русини почували ся дуже слабосилі перед Поляками і в зневірі опускали руки. Коли-ж аґенти з Росиї шепнули їм в ухо, що Росия се є могуча „русская“ держава, яка нїби-то „оборонить“ Русинів від Поляків, то ті зневірені люде хапали ся сеї фальшивої науки, наче потопаючий, що хапає ся і бритви, як ему єї наставити. — По трете було в нас богато людий (особливо між старшим духовеньством), яким подобали ся росийскі порядки, де хлоп не мав жадного голосу, цар-батюшка правив у державі, а піп-батюшка у селї. Тому їх серце склонювало ся до „русского“ царя, і вони вирікали ся свого, рідного, бо казали, що наша істория є „хлопска“ і „гайдамацка“. — По четверте було в нас богато таких інтелїґентів (і ще є такі), яким забажало ся конче відріжнити ся мовою від простого народа і тому вони хопили ся тої науки, буцїм „великоруска“ мова є „образований, лїтературний, русский язик“, а буцїм наша „малоруска“ мова се „языкъ свинопасовъ“. Забули сараки, що під Москвою і пани і свинопаси говорять одною мовою — московскою „великорускою“; значить, що й „великоруска“
