ґію, запозичену з ділянки політичної, треба, розуміється, брати в сфері церковній релятивно, з засади: comparaison n'est pas raison; все ж таки терміни сі до певної міри виявляють характер того й иншого устрою.
Кожна конфесія христіянська розглядає факти церковної історії з свого, конфесіонального, погляду. Найбільшу ріжницю в тих поглядах помітно щодо фактів первісного життя церкви. Елєментарність тих фактів дає кожній конфесії матеріял висвітлювати їх під кутом свого погляду. Зокрема і щодо церковного устрою елєменти того устрою, як бачимо в перші часи христіянства, розвивалися пізніш у кожній галузі церковного тіла ріжно. Врешті кожна церква дає своє розуміння того устрою з погляду своєї конфесіональної ідеолоґії. Так само й ми трактуватимемо дану тему з погляду церкви православної, згадуючи аналоґічні факти з історії та сучасности инших церков лише для порівняння, без оцінки їх щодо раціональности тої чи иншої підстави, а лише констатуючи самі факти у відповідності їх доґмі устрою даної церкви.
Розуміння автокефалії має своїм змістом зовнішній устрій православної церкви.
Іісус Христос назвав церкву царством Божим на землі (Матф., XVI, 18). Се дефініція внутрішнього характеру церкви — її значіння, як чинника внутрішнього удосконалення громади вірних у цілях спасіння. Але поруч із тим Основатель церкви на землі означив і инший — зовнішній характер церкви, як людської громади. Останньою, рішаючою інстанцією для суду над вірними визнав Він церкву: „Скажи церкві; коли й церкви не послухає, нехай буде тобі, як поганин та митник“ (Матф., XVIII, 15—17). В сих останніх словах вказує Христос на церкву, як на установу громадську, що, як і кожна така установа, підлягає певним впливам зовнішньої орґанізації та мусить мати свій певний зовнішній устрій.
Устрій церкви римо-католицької дає зразок удосконаленої монархічної держави, яка управляється дисциплінованою ієрархією, що підлягає самодержавному голові. На чолі католицької церкви стоїть римський єпископ — голова церкви і намісник Христа на землі. Він своєю особою назовні представляє католицьку церкву перед державною владою всіх країв і йому належить вища влада в церкві — законодатна, адміністративна й судова. З огляду на таке значіння голови церкви, характер управління католицької церкви — послідовно централізаційний. Поодинокі краї не мають окремої, обєднаної на місці, орґанізації, в якій вірні даного краю підлягали б одній церковній крайовій установі. За певними лише винятками (східні католицькі патріярхи та деякі краї, що склали з Римом спеціяльні конкордати), католицькі єпископи стоять у безпосередньому звязку з центральною церковною владою; певну посередню ролю між єпископами
