Нічого особливого: робітники, пригородні селяни й селянки, якісь перекупки. Одне купе зайняли делегати Всеросійського З'їзду Рад; їдуть до Краснодару. Дуже закортіло поговорити з ними, але вирішив дотримати своє інкогніто до кінця і… не заговорив.
Праворуч мене стоїть свита курського покрою, ліворуч хлопчик якийсь, а далі кілька дівчат, ніби якимось чудом переправлених сюди з Полтавщини, — ті ж на головах хустки, керсетки черкасинові, простенькі спідниці темного кольору.
Свита праворуч торкає мене за плече. Повертаюсь і бачу сірі очі, руденьку, цапину рідку борідку, бліді блакитні очі. Говорить трохи заїкаючись.
Кажу по-руськи:
— В чім річ?
— Скажи, милий, далеко до Кущівки?
— Не знаю, в перший раз їду… А вам чого туди?
— На заробіток їду, милий!..
— А сам звідки?
— З-під Обояни.
— А що, хіба погано живеться, що так далеко на заробітки забиваєтесь?
— Та я вже, рахуйте, оце третій рік їду сюди. Я люблю роботу, то й хазяїни мене люблять. А потім я ще й можу за попа служити. Скажім вінчати: з багатого братиму за вінчання — 20 крб., а з бідняка — 5 крб. Все в моєму господарстві прибуток буде. Кликав жінку з собою, так не хоче, дурна!..
Раптом моє вухо ріже українське:
— Степане, та куди ж ти поліз! Сідай в оцей-о вагон!
Що за чудасія думаю собі. Таке можна в нас у Харкові почути, а це ж — Ростов? Однак, прислухаюсь: говорять точнісінько так, як і у нас, як що не краще.
