Лишаю Ростов. Після двох днів похмурої погоди, день сьогодні ясний, тільки з Дону віє свіжий вітер. „Тихий“ Дін широко розлився, і водяний простір простягся аж ген-ген, до самого Батайська — кілометрів на 10, як що не більше.
У мене досить чудне самопочуття. Ніби я опинився в ролі якогось не то що „вельможного“, але все-таки чужоземця. Мене тягне туди, в донські станиці, де я колись прожив без малого рік. Та то мені не по дорозі. Шлях лежить на Південь — на Кубань. І тому Дін лишається, той Дін, що про нього колись в старовину співали донські козаки:
— „У нас, на Дону, живут не по-вашему,
Не ткут, не прядут, не сєют, не жнут,
А хорошо живут!“…
А товариші в Ростові, коли я з ними прощався, прохали:
— Та ви, будь ласка, нащот мови нашої напишіть. Чи й справді вона така, як у вас, на Радянській Україні, чи може, дійсно, якась особлива, кубанська чи північно-кавказька!
І я вже з самої станції Ростов вирішив робити мовні спостереження. А щоб не видати, мовляв, себе, я напустив на себе інкогніто, вирішив тільки слухати, а самому мовчати. Ось чому для вас і буде зрозумілим те, що я писав вище про „вельможного чужоземця“.
Потяг оказався набитий до того, що не тільки в купе, а і в коридорах повно. Поставив до стіни свої немудрі речі й придивляюсь до публіки.
