Сторінка:Лісовий П. Кубань. Нариси. 1928.pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Не бійсь, дурна, зараз винесу.

Але я почуваю, що моя аргументація слаба, коли я тут передаю ці слова. Адже відомий чорносотенний архиєпископ у 18 році в Харкові теж обурювався: — „Как, читать евангелие на малорусском языке? Не допущу я в церковь базарного языка торговок!“

Воно й ми не претендуємо на це. Але гадаємо, що викладати політграмоту й взагалі грамоту в приростовських селах, звідки оті дівчата й оті робітники, мовою, якою вони говорять — єй-право, для революції не пошкодило б!..

***

Але я все ще собі не довіряю. Дивлюсь у вікно, міркую, факти один з одним порівнюю.

А за вікном степ послався. Догоряє сонце, і небо пурпурне, хмари полум'ям горять, горять плеси, горить степ. Тихо. Тепло. Вечір.

Степ темніє. А за хмарами місяць блукає, ллє своє проміння-павутиння.

Наш, український краєвид. На обрію маячать станиці, бовваніють церкви. Он видно, як воли гарбу тягнуть. Он мелькнуло озеро. Он далі вибагливо крутить степова річка…

В кутку коридора молодиця бавить і зацитькує дитину. Дитина плаче, заходячись довгим кашлем. Підхожу.

— „Чем больна девочка?“ — питаю.

Молодиця в тремтячому світлі свічки підводить на мене очі. Відповідає:

— Це не дєвочка, а хлопчик… Хворе… Оце возила до Ростова, дали якесь лікарство. Не знаю, чи допоможе…

— А їдете далеко?

— Та до Кущівки їдемо. Там живемо!..