Для мене стає ясніше ясного, яка мова цієї молодиці. Більше навіть і питати нічого.
Потяг мчить далі. Минаємо Кущівку, Кисляківку. З темряви виринають світлі точки. Місто чи село?
Звертаюсь до чоловіка, що схилився на вікно.
— „Что это за огни?“
— Тето?.. — і чорний палець простягається до вікна. — Тето станиця Павловська!..
І знову я міняю „мову“ й кажу:
— Та що ж то, завод чи станція електрична?
Чоловік відповідає:
— Та ні, заводу немає. А оце електричество недавно відкрили!..
Ну, чим не полтавська або харківська відповідь. Зверніться до нашого селянина руською мовою, він вам неодмінно скаже „тето“. Заговоріть до нього по-українському, він вам скаже „це“, „та ні“.
Ні, що не говоріть, а чудна ця якась кубанська мова. Ніби то вона й українська, і не українська. Ніби вона й кубанська, і не кубанська. Не розбереш, до якої мови вона ближче. Ніби ближча до української. А в тім — „хто його знає“, як казав один із персонажів О. Вишні, — „і вам, розумним людям, видніше!..“
А чи ж воно, справді „видніше“..?
До Тихорєцької прибуваємо о 2 год. 25 хвил. ночи. Звідси потяг повертає на захід прямо до Краснодару. Жалкую, що їдемо вночі, і нічого не можна бачити. У вагоні всі сплять, і спостережень ні над ким робити.
А дуже кортить подивитись, бо тут уже колія по справжній Кубані пролягає. Та нічого не вдієш,— прийдеться й самому спати.
