Сідаю в куточок і куняю. Зупинка. Витираю спітніле вікно, — гай-гай! Небо сіре, і січе дощик; дрібний та густий. Крізь мутний ранок видно зелені лани, чорну ріллю, вербу в молодих листочках. Понад колією білим цвітуть якісь кущі. Видно вишні в усьому білому. Нарешті, доїхав до справжньої весни.
Знову пливуть станції, лани, садки. О 4 годині 25 хвилин ранку — записую точно в своєму блокноті — потяг підходить до дебаркадеру станції Краснодар. Уява притуплена. Сідаю на візника, а думка: „Спати, спати!“
Коли говорити про Кубань, то треба розуміти величезну область, що починається, власне кажучи, від Ростова й тягнеться аж до Кавказьких гір. Самі кубанці проводили кордон трохи ближче.
— По Кущівку наше! — кажуть вони.
Кущівка — станиця, від Ростова верстов на 80—100. За нею починались землі донських козаків.
Характер поверхні краю, що лежить на правому березі р. Кубани — це рівний, як стіл, степ. Переїжджаєте коло Ростову Дін. В цьому місці на весні він широкий-широкий і зливається десь з морем. Далі потяг зникає в далині степу. Степ той тягнеться на захід до Озівського моря, на схід прослався аж до Каспія, а на півдні впирається аж в Кавказькі гори.
Ніщо не порушує одноманітности пейзажу. Верству за верствою потяг біжить все рівним і рівним степом, без гір, без ярів і балок, без тих
