Де б ви не їхали по р. Кубані, ви завжди їх бачите, вони німо вас супроводять, викликаючи і подив і цікавість.
А що там, на тих білосніжних верховинах, в темних проваллях, на диких неприступних скелях, де єдиними гостями є хмари, орли й сарни?
Пам'ятаєте „Кавказ“ Шевченка?
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що-день божий довбе ребра
Й серце розбиває…
Недаром ото стародавні греки вибрали Кавказ, як місце кари Прометея: бо дика, невідома й страшна краса його. І вона вразила їх, і туди, в холодні туманні верховини Кавказу, народня фантазія заслала титана, що дав людям тепло й світло.
І от тепер що-ранку я любуюсь здаля його верховинами. Чисті, далекі, неприступні й горді, вони манять до себе…
Але приймав „каторгу“ на Кавказі не один легендарний Прометей. Випили гірку чашу ненагодовані й босі, не тільки горді й вольнолюбиві гірські народи, яких вирішив розтоптати й кінець-кінцем розтоптав царат, а лягли там тисячі руських салдатів, прийняли Кавказькі гори не одну тисячу й козачих трупів.
А все во ім'я чого?
Во ім'я „царя й отечества“…
Правий беріг Кубани — це давня Чорноморія, це ті степи, про розкіш і родючість яких ще баба Параска на Росі чула. То ж вона, посварившись
