Кубань пройшла через вогонь революції. Вона палала й од революції, і од контр-революції. Коли ст. Полтавська дала знаменитого вождя Таманської армії Ковтюха, то ст. Дядьківська дала знаменитого Шкуро й його „вовчу сотню“. Перемогла „нова“ Кубань. А революція створила з різноманітного людського матеріялу новий лад, що чинить, не оглядаючись назад, а дивиться тільки вперед.
Нова Кубань! Червона Кубань! Звучить трохи сміливо. Песимісти й вороги найдуть в ній багато вад. Вони навіть не вірять в її існування. Але вона, нова Кубань — є, вона росте, розвивається. Хай не так, як би нам хотілося. Хай є помилки, і помилки значні. Та вони не затіняють основного: це того, що старе поховано, і росте нове.
Так от, значить, про „історичне“ обґрунтовання того, що на Кубані живуть не „руські“, не яканебудь окрема „кубанська нація“, а таки справжнісінькі українці.
Коли говориш про це з місцевими людьми, то вони іноді справляють кумедне вражіння. Це мабуть через те, що Кубань (чи Чорноморія) — terra incognita (земля невідома) не тільки для нас, що живуть на Великій Україні, а й для багатьох, богатьох місцевих тубільців.
Однак, повернемося до балачок. Коротко їх можна формулювати приблизно так.
Наприклад, в ст. Ахтирський живе дід Теліга, тесть відомого Кубані Безкровного, того самого, що зараз закордоном перебуває. Так цей дід Теліга каже:
