Далі йдуть такі:
— Никаких украинцев на Кубани нет… Здесь живут испокон одни русские… — Ну, ці „фрукти“ нам відомі.
— Мы ни русские, ни украинцы, — мы казаки!..
І нарешті:
— Я считаю, что впоследствии придется кубанский округ выделить в отдельный автономный украинский округ! Выделили ж мы в Горской республике такой казацкий округ. Почему здесь этого нельзя?..
Як бачимо, існує п'ять чи шість точок.
І всі вони мають під ґрунтом одне:
— Хто ж такі кубанці?
До речи, коли я доводив де-кому наївність їхніх поглядів, коли я казав, що ми на Радянській Україні не збираємось ні „приєднувати“ Кубани, ні „анексувати“, ні взагалі якоїсь там „автономії“ чи „федерації“ з Кубанню творити, то мої слова, на диво мені, зустрічалися й вислухувалися з великим недовір'ям, ба навіть і вороже зустрічались.
З одного боку представники „не было и не будет“ українців на Кубані, бояться й не вірять цьому, бо —
— Как же так? Если здесь будет Украина, значит будет и украинизация. А поэтому, что же нам прикажете делать: уйти прочь?
Апеляція до фактів на Україні, наведення прикладів того, як українізація провадиться у нас, де зовсім нікого не гонять „прочь“ — їх не переконує…
Що ж до „патріотів“, то їх так само це не задовольняє. Коли їм доводиш, що Радянській Союз це не є якась застигла форма держави, що вона будується, що в процесі зросту, розвитку й проведення національної політики партією можуть виникати всякі зміни, — вони тільки хитають голо-
