вами. І вже зовсім вони не розуміють нас, коли ми „самостійність“, „союзність“, „автономію“, розглядаємо не як абстрактну формулу, а з погляду доцільности, закономірности, інтересів революції й інтересів вселюдськости. Перед ними стоїть погрозою „Москва“, і вони розцінюють це, як капітуляцію перед „Москвою“, як зраду й здачу „національних позицій“.
На мій погляд, це безнадійні люди.
Але я відхилився від теми. Все це я навів для того, щоб показати, скільки сумбуру й нерозберихи накопичилося в національному питанні тут. А тепер повернемось до теми, а саме:
— Звідкіля ж узялися українці на Кубані?
Це буде корисно й для нашого широкого читача, і може… для де-кого з кубанців.
Отже безперечно, що частина кубанських козаків справді є нащадки запоріжців. Підкреслюю — частина, але не всі. Але потім до переселенців-запоріжців переселялися й з Полтавщини, і Харківщини, і з Чернігівщини, а після 1861 р. сюди сунули вихідці з усіх місцевостей України.
Скільки є українців тут і взагалі на Північному Кавказі — ніхто не знає, ніхто не обрахував, і правду кажучи, ніхто серйозно й не цікавився. Характерним у цьому відношенні буде такий факт. У Ростові мені довелося говорити на цю тему з товаришами з Крайкому ВКП(б). Один із них ткнув пальцем на мапі на якийсь закуток Терщини й сказав:
— Кажуть, що там є тисяч 15—20 українців. Але ми на них махнули рукою… Нам хоч би з тими впоратись, що ближче коло нас!..
Отож, кажу, колонізація краю українцями робилася в кілька прийомів, не зразу. Першими „куль-
