туртрегерами“, коли так можна висловитись, були запоріжці.
Як відомо, Запорізьку Січ було зруйновано в 1775 р. Після завоювання Росією півдня України й узбережжя Чорного моря, в цей непочатий дикий край, сунув торговельний капітал, хмара поміщиків і царських блюдолизів та полюбовників, сподіваючись на „великі й багаті“ милості. Ця зграя не могла миритись із сусідством Січи, що хоч усередині й розкладалася, і в ній гору взяла старшина, що тягла руку царської Москви, але в очах простого народу ще не втратила авреолі „оборонця“ волі посполітих людей. До того ж козацькі степи, хотіла того чи не хотіла козацька старшина, могли стати пристанищем для втікачів від кріпацтва й місцем, де вони, втікачі, могли згуртуватися в гайдамацькі ватаги. Коліївщина перелякала панство, і українське й російське, бо воно побачило, у що може вилитись селянський гнів. Не даремно ж і Катерина писала в своєму указі про зруйнування Січи, що „запорожцы, вопреки порядкам державы нашей, хотят свою республику учинить і вольные земли пахать“.
Розуміється, що одних політичних причин було мало. Головну ролю в падінні Січи відограла економіка. Січ із своїм середньовічними пережитками, з „шарпанням“ турецьких берегів, з своїм первісним господарством, була якимось „анахронізмом“, і була засуджена історією на загибель. Рано чи пізно, вона мусила впасти. Капризом історії було, що цей удар нанесла Катерина.
Непримиренна частина запоріжців не скорилася й пішла „під турка“, на Дунай. Друга частина розбрелася по селах. Але ж Росія не переставала воювати з турками. Потрібні були військові сили, і от виникло питання — знову сформувати з запоріжців „верное запорожское войско“, що й мало
