разом з руською армією „турка завоювати“. Новому війську були „пожаловані“ землі між Бугом і Дністром, а верховодили в ньому Головатий та Чепіга, що були обдаровані чинами й орденами і, здається, пожаловані „в российское дворянское сословие“.
Війна скінчилась. Запоріжці, що власне агонізували, знову стали не потрібні, поміщики почали захоплювати знову степи, а людей, не минаючи й козаків, закріпачувати. Козаки стали тікати, хто куди. Аж тут Росія встряла в боротьбу гірських народів Кавказу. Знову стало потрібне військо. Цариця й на цей раз „милостиво“ зупинила свій погляд на „вєрних запоріжцях“, — хай, мовляв, повоюють ще й на Кавказі.
В 1792 р. їм було „пожаловано“ півострів Фанагорію (нині Тамань) з усією землею, що лежала на правому боці Кубани, в кордонах між її устями, Уст-Лабинським редутом, Озівським морем і містом Ейськом, — у вічне володіння…
В тому ж році запорізька флота прибула на нову землю, там, де зараз стоїть ст. Таманська, і тоді ж між Карасуном та Кубанню, на тому самому місці, де зараз Краснодар, була заснована „Нова Січ“. „Нова Січ“ була лише блідою тінню старої. Переселилося мало не 25 тис. чол., при чому переважна більшість було нежонатих — „козаки-нетяги“. Жінок було зовсім мало.
Так з'явились перші українські поселенці на Кубані.
Але не можна вважати, що запоріжці найшли край порожнім. Це не була степова пустеля, де тільки тирса шелестіла та дикі тварини жили. Край мав своє тубільне населення, що складалось
