господарство занепадало, „козацький демос“ убожів, а війна збирала серед них хороші жнива. Жити настільки було погано, що козаки дуже часто тікали або на Дунай, або до турків в Анапу. Одного разу руський генерал написав до анапського паші листа, в якому вимагав від нього, щоб він видав кілька козаків-утікачів. Паша відписав, що козаків він не видасть, бо вони „потуречились“, а кінчався лист так:
— Я не можу нічого зробити, щоб козаки, не тікали. Ти зроби так, щоб вони не бігали… — Ото ж бачимо, що на нових місцях так добре жилося де-кому, що вони віру міняли, аби тільки втекти від ненастанної війни.
Це робило зайві клопоти Петербургові. I ось виникає думка зробити нове масове переселення з України. В 1802 р. військо складалось із 556 старшин, 10 ченців, 92 білого духівництва і 22.926 рядових козаків при 9.144 жінок. В 1808 р. послідувало „височайшее повелєніє“ про переселення на Чорноморію 25 тис. козаків із „малоросійських губерній“. Князь Куракін писав з цього приводу, що козаки ці „вели уже некогда род жизни, близкий для черноморца“. А місцевому начальству було доручено дбати про переселення переважно таких сімей, де „было более девок и вдов, могущих еще вступать в брак“, — оговорка, що робить „честь“ матримоніяльним турботам царських урядовців.
Це нове переселення провадилося окремими партіями. Люди з худобою і з усім скарбом мандрували через степи. Переселялися тільки „охочекомонні“. Переселення тяглося три роки, а окремі невеликі партії підходили й потім.
Друга хвиля переселенців, за постановою уряду, прийшла на Чорноморію в 1821—22 р. р., всього 5.300 сімей, або до 30.000 населення, теж з України —
