з Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини. Ці переселенці попали в дуже несприятливі умови, бо попередні три роки були неврожайні. Переселенці голодували, чимало їх перемерло від пошестей, багато зовсім збідніло.
Цікаво, що й досі, як мені розповідали тутешні люди, козаки окремих станиць зберегли свою окремішність, що до мови й до звичаїв. Навіть зараз можна відріжнити козака, що його діди переселилися з Чернігівщини, від полтавця або харків'янина. В 1822 р. всі були залічені в козаки й одержали свій пай з військової землі.
В 1826 р. масове переселення з України й залічення в козаки було припинено. Коли не рахувати озівських козаків, виведених з Туреччини Гладким і спершу поселених коло Бердянського, а потім „перегнаних“, у буквальному розумінні, на Кубань, до 1861 р. масового переселення не було.
Після скасування кріпацтва, на Кубань хлинули так звані „городовики“. Одні з надії на гарні заробітки, інші взагалі, щоб пошукати „вільних земель“. На Кубані вільних земель не було, земля була військова, і „городовики“ оселились уже по старих станицях та хуторах. Це була по суті безправна маса, наймити, чабани. Це — „гамалії“ (хамом сів). І хоч де-хто з „городовиків“ і забагатів, але в правовому відношенні вони були в такому ж стані, як і голота.
Але з цього моменту починається друга сторінка історії Кубани, про що буде нижче.
