Одним словом:
— Какая честь для нас, для всей Руси…
— що чорноморські козаки „лицарської слави здобували“, а царі обернули їх в знаряддя спочатку придушення волі гірських народів, а потім і всієї справжньої робітничої й селянської „России“.
Я почуваю, що може де-кому з місцевих людей це й не сподобається, але що поробиш: правди, як кажуть, з пісні не викинеш… Менше всього в цьому, звичайно, доводиться винуватити рядове козацтво.
Підтримуючи станову ворожнечу в краї, ставлячи козаків у де-яке упривілейоване становище, сам царат не завжди поважав ці козацькі привілеї й права. Ні, коли царатові треба було, він згинав „славних“ запорізьких нащадків у баранячий ріг, та ще й так, що
— Б'ють, і плакати не дають…
В 1860 р. було вирішено царським Петербургом остаточно „замирити“ Кавказ, тоб то попросту задушити його в крові. Щоб цього досягти, царські генерали нічого кращого не знайшли, як удатись до старих засобів, вже добре випробуваних. Було вирішено масово переселити чорноморських козаків за Кубань. Розрахунок був простий: на новому місці козак волею чи неволею, а воюватиме з черкесом, бо, мовляв, йому прийдеться захищати свою хату й свої діти від „диких“ горців.
Досить мальовничо цю політику описав полковник Шарапа, про якого мова нижче, в своїй записці до Василя Семеновича Мови[1].
- ↑ Місцевий діяч і письменник. Автор досить популярної української п'єси на Кубані: „Старі гнізда і молоді птахи“. П'єсу друкує В-во „Рух“ у збірці „Творів“ В. Мови-Лиманського.
