Іхав якось „ясновельможний“ князь Барятинський із Тіфліса в Чорноморію, щоб ощасливити, як пише Шарапа, своїми відвідинами тутешню „мразь“. І от, як на зло, зустрілася на дорозі піша сарана, що тоді пустошила Кубань.
— Стой!.. Это что за кузнечики? Да какая их пропасть! — промимрив крізь зуби Барятинський.
— Это саранча, ваше с-ство.
— Что?..
— Саранча, пешая саранча, ваше с-ство!
— Пошел! — мляво, але бундючно звернулось „сіятельство“ до фірмана… — і почувся під колесами глухий, гидоту викликаючий звук — це двохвершкову товщу сарани перерізали елегантні колеса.
— І відносно Чорноморії — теж, — пише далі Шарапа. — Що за такі, мовляв, люди чорноморці[1]. Які такі права в них, що вони насмілюються прохати противного розпорядженням начальства, ґрунтуючись на вигаданих правах… Пошел — і баста!
— Це — „гарненьке“ слово було основним мотивом в застосуванні до мешканців Чорноморії в геніяльному адміністративному питанні „Про заселення узгір Західнього Кавказу“, — не без уїдливости зазначає Шарапа.
— А Кавказ падав. Нещасні горці, що груди в груди боролися за свою волю, стали піддаватися перед „нарізною“ зброєю. Кантоніст Євдокімов (командувач Кавказькою армією) опинився в „героях“ і винним в остаточному винищенні дикої волі горців. Очевидцеві гидко й говорити про результати знищення…
- ↑ На увагу читачам. — Раніше теперішня Кубань офіціяльно називалась Чорноморією, а козаки — чорноморцями. За кілька років до описуваних подій чорноморців було об'єднано з лінейцями, руськими з походження, а назву було перемінено на „Кубанское казачье войско“.
