их в одно, по возможности скорее, с прекрасным нашим казачьим русским елементом на Кавказе“[1].
Барятинський ненавидів чорноморців, а Євдокімов взагалі не любив усіх козаків. План у них був дуже простий. Вони тримали курс на те, щоб козаків зовсім зігнати з землі в гори, іншими словами — приготувати їм ту саму долю, що й черкесам. Євдокімов так і писав наказному отаманові Філіпсону, що потім — „не встретится уже никакого затруднения в окончательном освобождении этих земель от присутствия казачьего населения“.
Але козаки захвилювались, де-які станиці рішуче відмовилися переселятись. Рядові козаки через те, що це був чистий їм розор, а старшині не хотілося розставатися з своїми хуторами, отарами шльонки, табунами коней.
Генерали заметушились. Вони не чекали такого опору. Вони розуміли, що коли переселення не вдасться, то — „само правительство послужит поводом, що казаки узаконят за собою мысль почитать себя от этого свободными навсегда“.
Небезпека ще збільшувалась тим, що „звільнені від землі“ селяни центральних губерній, почали хвилюватись. Уряд шукав виходу. Чіпати поміщиків йому не було рації, і він вирішив прибрати до рук кубанські степи, хоч вони й були даровані козакам на „вечные времена“, і розпорядитись ними „по-своєму“, що вже практикувалося й раніш і на Дніпрі й на Дністрі.
- ↑ Короленко з приводу цього подає дуже цікаву репліку. Він пише: „Это значит с кавказскими линейными казаками, которых, как видим, Барятинский называл русскими, — а за кого же он считал черноморцев? Должно быть за азиатцев, а потому даже в письме называл их враждебным елементом“. Але яка іронія історії. Діти тих, кого царські генерали не вважали навіть за руських, потім поповнювали добровольчеську армію й клали свої голови за царську „Єдину неділиму“.
