Короленко подає ще одну цікаву звістку, що викриває підоснову цього натиску на чорноморців. Він каже, що кубанські козаки, що не знали рабства, на думку кавказького начальства, були небезпечними людьми на випадок яких-небудь заколотів селян в Росії.
Наскільки взагалі атмосферу було насичено незадоволенням, можна судити з того, що при проїзді царя через Кубань, йому не радили ночувати в ст. Полтавській, бо „туди їхати на ніч небезпечно“.
Цар зупинився в „Копилі“ (нині ст. Слов'янська). Коли він виходив із екіпажу, його побачила стара козачка, що сказала:
— Ач! Тим воно на світі й правди немає, що цар із москалів!..
Становище ставало загрозливим. Настільки загрозливим, що як писав Шарапа, „раздайся один несчастный выстрел, загорелся бы весь Кавказ от Тамани до Ставрополя, а то и подалее“.
По станицях вибирали депутатів, генерали стояли на своєму й нишком готували регулярне військо проти козаків. Бачачи, що непереливки, Євдокімов приїхав із Ставрополя до Краснодару, де було зібрано кубанське панство, а також виборні від простого козацтва. Старшина вела себе ганебно. Шарапа зазначає, що коли старшина прийшла до Кухаренка[1], то вклонилась йому „раболепным хохлацким поклоном“. А вище начальство „при всій глухоті“, ніби передчувало грозу, — і „благо йому“, інакше б сталося непоправиме нещастя (попросту — повстання козаків. П. Л.).
Але Чорноморія мовчала. „Просте“ козацтво, що не поумнішало за сотні років, поклалось на своє панство, що, хапаючись за давно потоптані права
- ↑ Кухаренко тоді був наказним отаманом.
