й привілеї, хмурилось, а одверто виступити боялось.
Воно й зрозуміло, чому. Як би кубанське панство добилось того, щоб його маєтності не були захоплені переселенням, то воно б одразу зрадило козаків. Та так воно по суті потім і сталося.
Шарапа подає цікаві побутові подробиці „панської опозиції“ Євдокімову. Так, полковник Олексій Рашпіль дуже близько до серця прийняв переселення, бо його жінка-табунщик доводила йому:
— Нехай увесь світ, не тільки Чорноморію, переселяють куди хотять, а щоб ми… щоб наше… боже борони!..
Напівписьменна полковниця як найкраще висловила бажання місцевих панів.
Це й же Рашпіль, між іншим, виступив проти переселення й на прийомі у Євдокімова. Він почав з того, що в нього є всім відомі хутори, худоба, табун, — що він сам, батько й дід його в поті лиця трудилися над цими хуторами, розвели чудові сади, виноградники, поставили млини; що в нього велика сім'я, дочки виховуються в Москві, сам він читає книжки під мирною „сенью“ своїх садків, навіть французькі газети для старших дочок виписує, — і раптом всю цю благодать кидати. І він не витримав, став хлипати й витирати хусткою сльози.
Найшлося кілька молодих старшин, що про все це написали до Петербургу. Євдокімов про це дізнався й поодинці протестантів, що між ними був і Шарапа, заарештував. Заарештованих відпровадили до Ставрополя. А події розгортались далі. Начальство не кидало своїх намірів. Лінейці (кілька станиць) не витримали, забрали полкові прапори й сунули до ст. Олександрівської, де й зупинились озброєні. Жоден офіцер, жоден чорноморський пан до них не пристав.
Вони примусили панів прийняти присягу, де говорилось, що всі вони одностайно стоятимуть
