за своє діло. „Але лінейців ніхто не підтримав“, і вони дали себе „уговорити“. „Бунтівників“ було покарано, а станиці все-таки за Кубань переселили.
Шарапа пише:
— Я потім бачив цих нещасних з-за ґрат гауптвахти на роботі, на вулиці з іншими арештантами. Чим скінчили з ними, я не знаю… Мабуть — Сибіром!..
Виступ лінейців не на жарт перелякав генералів. Вони вирішили піти на компроміс із чорноморцями, перш за все „купили“ старшину, відмовившись від загального переселення, так що полковник Рашпіль міг бути спокійним за свої хутори, а порішили на тому, що за Кубань будуть переселяти „охочекомонних“, штрафних і т. д., і того, кого призначить станиця. Коли взяти під увагу, що влада в станиці належала старшині, то зрозуміло, що „предначертания начальства“ були виконані, — адже ж завжди можна було зробити і „штрафного“, і „охочекомонного“. Одним словом, не вмер Данило — так болячка вдавила!
За слух'яність чорноморці „удостоились милостивого рескрипта“, а за Кубань їх все-таки переселяли. З тих часів збереглася пісня:
„Як випили ми по чарці
Та й затоскували,
Як випили по дві зряду,
Ура закричали.
Бодай тобі, Євдокиме,
Так легко служити,
Як нам, бідним чорноморцям,
За Кубань йти жити.
Ой, як вийшла бідна вдова,
Махнула рукою —
Не буде вам, чорноморці,
До віку спокою…
