Я розвів руками, бо ці слова розходились з усім, що я встиг почути від інших і прочитати в матеріялах про Кубань. А мій співбесідник продовжував.
— Це зрозуміло чому? Раніше батрак-городовик мав роботу в козака, а тепер сам козак працює. От він і сидить без роботи та зубами цокає.
— Але ж, дозвольте, городовики одержали землю, чи ні?
— Одержали. Та що з того? Адже вони хазяйнувати не вміють. А козак працює зараз, як віл. Свого роду конкуренція, так би мовити…
— Признаюсь, — сказав я, — що ви для мене новини відкриваєте. Ну, а середняк?
— Середняк-городовик, безумовно, за радянську владу.
— А скажіть, яке було правове становище городовиків до революції?
Він замислився на хвилину. Видно роздумував, чи казати мені, чи ні. Тим більше, що, здається, його симпатії були на боці козаків. Кінець-кінцем, він сказав:
— По суті городовик не мав ніяких прав. В громадських справах станиці, навіть тоді, коли він був багатий, він ніякої участи не приймав, та й не мав права на це. Про це навіть тоді смішно було говорити. Городовики по суті були якісь парії. Навіть до козацьких шкіл подекуди їхніх дітей не приймали, і вони примушені були будувати свої.
— Он як, — протягнув я. — Якась нижча раса, чи що?
— Щось вроді цього, — охоче погодився він. — Землі вони купувати не мали права. За садибу (по місцевому — „план“) платили посаженну плату. Плата ця коливалася від 1 до 6 копійок за сажень. Правда, перед революцією була між козаками течія, щоб багатих городовиків прийняти до
