козаків. Мовляв, вони в нас довго живуть, обжились..
— Здорово, — не стримався я, — а бідні?
— А що ж бідні? А з бідними бувало те, що з них іноді й за церковні треби брали дорожче, ніж з козаків. Було, так би мовити, дві такси: одна, дешевша — для козаків, а друга, дорожча — для городовиків… Землю городовикам можна було купувати тільки в дворян, і купували її, звичайно, багаті. Але володіння землею все одно не давало ніяких прав. Треба було бути козаком…
— Я гадаю, що ставлення влади до багатих городовиків і до бідних було неоднакове, — сказав я.
— Ну, розуміється. Багатий і станичного отамана знав, і значних козаків. А бідні що? Билинка. Наприклад, станичний отаман мав право повсякчас сказати йому: — Забирайсь! — і той примушений був забирати з „плану“ хату, або кидати, або продавати її.
— Мене тепер не дивує, чого так городовики стояли за радянську владу.
— Та ще й як! — охоче погодився він. — Були такі, що кидали по дві тисячі пудів намолоченої пшениці і йшли до червоних. А що їм лишалось робити? Коли він гадає вийти з стану „гамсела“[1]), то червоні були єдиним шляхом для нього.
Я повів цю розмову з єдиною метою, щоб в наочній формі показати взаємовідносини між обома частинами населення краю — козаками й „городовиками“. „Городовик“ — це зайшлий елемент, це не
- ↑ „Гамсел“ значить — „хамом сів“, глумлива назва, „городовиків“, вигадана козаками. — П. Л.
