худоби городовик стає серйозним конкурентом. „Чим більше належало скота городовикам, тим менше можна було держати козакові. Проте, на козака падали видатки, що разу більшаючі, на уніформу, та й сама військова служба надовго відривала козака від господарства. Городовик же військових служб (з козачого погляду) не ніс“.
До того ж городовиками був представлений торговий і лихварський капітал в краю; між цією групою було дуже багато шахраїв. Це так само загострювало боротьбу.
Чималу ролю в цій боротьбі городовиків і козаків відограла боротьба з-за „посад“ і з-за служби в ріжних установах. Козаки вважали себе монополістами на всі „посади“, особливо — „тепленькі“, і були, звичайно, незадоволені іншими претендентами, а городовики, більш здатніші, витискували їх.
Отже перед війною козакам стало скрутніше жити. „Винними“ в цьому, як то й слід було чекати, оказалися городовики, як безправна частина населення. Це вони винні в „оскудении“ козацтва, це через них стало тісно, а тому — „геть їх із области“.
Одначе, коли ми обернемося до статистики, то побачимо, що не так то вже й погано було козакам. Городовики поділялися на три групи: 1) корінні мешканці, 2) зайшлий елемент, головним чином — з України, що мав осілість, і 3) зайшлий елемент, що не мав осілости, т. зв. „кватиранти“. В 1916 р. було корінних 22,1%, городовиків, що мали садибу — 46,1%, кватирантів — 31,8%. Уже це одне показує, наскільки городовики економічно залежали од козаків.
