Другий дослідник землеволодіння на Кубані пише: „Дуже тяжкі були й орендні умови; про них можна судити з того, що строк оренди був коротким і коливався від 3 до 9 років, бо орендна плата швидко зростає. Протягом 5 років ціни що-найменше подвоювались. А через те, що городовикові нікуди було податись, рукомесла він ніякого не знав, — все це давало землевласникам широкий простір диктувати хліборобам такі умови оренди, що явно були невигідні орендарям. Сотні виселків і хуторів жили й займалися господарством на орендованій землі, не маючи ані шматочка своєї власної. Становище цих хліборобів було зовсім незабезпечене, власники земель, де будувались орендаторські виселки, коли кінчався строк оренди, непомірно підвищували ціни, і орендарі, що звиклися з господарством, мусіли згоджуватись на ці ціни, бо переселення на другий участок було для них рівносильне повному розорові“.
Начальство, зрозуміло, не звертало на це ніякої уваги. Воно турбувалось про одне — як би зберегти „козацький дух“ від „розкладаючого впливу“ городовиків, а через це воно не тільки не припиняло цього визиску городовиків, а навпаки за всяку ціну йому потурало, не зупиняючись перед одвертою демагогією. Утворився стан, при якому городовикам дозволялося тільки збільшувати громадські капітали, а козакам дозволялось приборкувати їх, наскільки сил і спромоги. Дійшло до того, що городовики й станичну владу утримували, а до неї їх і на гарматний постріл не пускали. „Стан городовиків, — каже І. Гольдентул, — таким чином дуже близький до кріпацтва“.
Нашому читачеві досить неймовірними здаються слова мого співбесідника про те, що дітей горовиків і до школи не пускали. Це ж пахне якимсь середньовіччям!
