Отакечки годину, дві, три. Краєвид одноманітний.
— У нас тут на гарні краєвиди скупо, — казали мені „старожили“. — Все одне та й одне.
Над вечір в'їжджаємо до станиці. Широкі, прямі вулиці, — всі станиці розплановано по-військовому, — а обабіч двори, міцні, заможні, широкі. По краях станиці та між тими „козацькими гніздами“ інші хатки — менші, низенькі, очеретом або соломою вшиті. Коло них і двори менші, і садки не такі розкішні.
„Заможні“ й „незаможні“. Або по-тутешньому, по-„кубанському“ — козаки й городовики. І одного поверхового погляду досить, щоб зрозуміти класовий поділ станиці. А в дворах козацьких теж невеличкі хатки, — то жили „кватиранти“, довгострокові наймити, що не мали ні своєї власної хати, ні кусника землі. А таких „кватирантів“ в кубанській станиці було біля 20% населення.
Ото ж, кажучи фігурально, не то що в станиці, а майже в кожному дворі були представлені два соціяльні полюси, що потім стялись у боротьбі, і боротьба та тривала аж цілих три роки.
Не дуже охоче згадує про це Кубань. Спитаєш у „городовика“:
— Ну як, краще тепер вам?
— Та ніби краще, — роздумливо відповідає. — От тільки біда — „помочи“ мало. Зачепитись трудно.
А козак скаже:
— Воно все нічого. Совецька власть той… ніби на хороше верне. Тільки ви скажіть, чого так, як тільки городовик попросить землі, так йому й дають. Хоч би раз відмовили.
Ще не забулася стара ворожнеча… Надто багато було взаємних образ. І обидва табори помалу, потроху наближуються один до одного.
