— Часу треба, часу! — так формулювали мені в станиці робітники місцеві, — хай молоде покоління підросте…
Три роки палала Кубань в полум'ї громадянської війни. Боролись дві сили — чорна й червона. І може б та боротьба була не така болюча, не така гостра, як би не всеросійська контр-революція, що зліталася сюди з усіх кінців Радянської Росії.
Не стая воронов слеталась
На груды тлеющих костей, —
здається так сказано в поета, — а зграї генералів, міністрів, поміщиків з підробленими документами, партіями й поодинці, обезброєні й озброєні, — цілими натовпами йшли сюди, в козачі області, і тут творили плацдарм чорної Вандеї.
На Дону — Краснов, Каледін. На Кубані — Корнілов, Денікін, Покровський, Кубанська рада, і козацька старшина, і „міцний“ козак, що кричав:
— Як? Городовикам землю? Ту, що наші діди й прадіди кров'ю поливали? Нізащо!..
Вже в сімнадцятому році кубанська станиця клекотіла. Революція розбудила приборкані сили. „Городовик“ став наполягати на „земельні реформи“. Козацтво упиралося.
— Та це що? Щоб городовикам однакове право? Та не буде цього ніколи!
А прихильники „козачого духу“ казали:
— Городовики хочуть самі стати козаками, а козаків повернути в городовиків!
— Он як! — тягли старі, молодь була на фронті. — Ну, то подивимось, чия зверху буде!..
Влада, після скинення царя, лишалася в руках козаків чи, краще сказати, в руках станичної
