елементу“, вішали й розстрілювали навіть тих, хто часто відвідував зібрання та мітинги; городовиків вряд били, а козачі сім'ї, що їх родичі пішли в червону армію, розорялись багатіями. За одне слово „більшовик“, „товариш“ — людину били до смерти. П'яні чеченці, калмики, юнкери й чорноморці (козаки Чорноморської округи) ґвалтували жінок і дочок „більшовиків“, добровольців червоної армії. Місцеві станичні тюрми-льохи були переповнені, польові суди не встигали роздивлятись списки своїх жертов, як погромщики накидались на них і тут же, на майданах станиць, перед церквами, вбивали…
Одним словом, картина відома й у-нас на Україні.
Це призводило до того, що разом з Червоною армією виходили з станиць і всі городовики, бо однаково їм помилування ні від кого було чекати.
Однією з найяскравіших сторінок боротьби за радянську владу є славнозвісний відхід так званої „Таманської армії“. Ця армія формувалася в районі станицько лишнього Таманського „отдела“ (ст. ст. Полтавська, Слов'янська, то що). Коли Краснодар було взято білими, Таманська армія, під командою Матвєєва, Батуріна й Ковтюха пішли в обхід через Новоросійське, Туапсе, Майкоп, на об'єднання з рештою червоних військ[1]. З великими пригодами армія дісталася до Ставрополя. Після нещасливих для неї боїв за це місто, вона примушена була йти астраханськими пісками аж до Царицина. І тут, від спраги, від голоду та пошестей, загинула половина кращих бойців. На
- ↑ Цей відхід дав тему для роману Серафімовича „Железный поток“. На своє здивування, я узнав, що на Кубані багато людей навіть не чули про цю книжку. — П. Л.
