На заході сизі громади хмар, а на сході синя смуга гір. Далеко-далеко на сонці блищать снігові верховини. А поруч похмура, в туманах, гора. В тінях.
— Ви зверніть увагу на будівлі, — каже мені товариш.
Дійсно, станиця мало схожа на наше село. Дахи криті бляхою, черепицею. Так само й обори, повітки, хліви. Де-не-де здибаєш хатку під солом'яною стріхою.
— Добре живуть! — кажу я.
— Тепер не так, — каже він. — От би ви подивились, як колись вони жили. Тут мені один козак якось скаржився. — Ні, не те тепер життя!.. То колись, як у мене народиться син, зараз на нього пай у 20 десятин получаю. А тепер? — махає рукою, — маю я зараз 60 десятин, та в школи орендую 40, та ще там десь… Ну, хіба це те, що колись? Ні, не те тепер життя!..
На вулицях багато молоди, здебільшого „зеленої“. Старих не видко, або вдома сидять, або на полі: дощ пройшов, так треба гарячий час використати. Форма штанів — виключно галіфе, шапка — кубанка з червоним верхом, мабуть свій „станичний“ колір. І дивно, пісень не чути. Наше українське село розлягається од пісень, а тут — ні, тихо!..
Нарешті, найшли Зота Діброву, бандуриста. Хата, коли це можна назвати хатою, а не чепурним будиночком, простора. В хаті портрет Шевченка, літографія з картини Рєпіна — „Запоріжці пишуть листа султанові“ і „В'їзд Б. Хмельницького до Київа“. Це данина козацькому романтизмові. А ось і нове: портрет Леніна і знимок мавзолея. Уживаються й козаки, і Ленін поруч,
