— А чому не задоволені… У нас нема націоналізму, тільки дуже темний нарід, дуже темний. Тепер совецька власть учить наш нарід. У нас уже свої, черкеські адвокати, свої судді, свої представителі, скоро будуть свої дохтури… Все буде!..
Балачка перескакує на армію.
— Я от служив у білих, — признається він, — бо темний був, а мій брат — комуніст, і другий брат комуніст. І це добре!
Після мовчанки:
— Земля в нас дуже-дуже бідна, — тепер от канави будемо копати от тут, — ми саме їхали мима лук, що що-року заливаються Кубанню, — землю хорошу будемо робити!..
Це „будемо робити“ згучало й наївно, і гордо.
На Кубані усюди так — степ, а в далині — гори. От і зараз. Наш пароплав „Карл Маркс“ ріже каламутну воду, лишаючи на ній довгий слід. Праворуч — степ. Ліворуч — гори. Зі степу — з північного сходу — рвачкий вітер; куйовдить мутну Кубань і кида бризки на беріг. А гори в смугах дощових. Одні ясно видні, і сині-сині, а другі — затуманені серпанком хмар.
Степ зелений. Куди око хватає — лани, а серед них станиці, хутори. Тільки по тополях, що ген-ген на самому обрію, видко їх, — одну, другу, третю.
Кубань кружить по степу. Поверне на північ, вітер ніби стиха. Тече прямо на захід, пароплав кормою до вітру, — і тоді свист у снастях. Довго я не міг пристосуватись до цього, але поки не розгадав загадки.
