Публіки мало. „Подла весна“, а для хлібороба — скарб, дощі перепадають, що в цю пору рідко бувають тут, і кожний старається впоратись у полі, в садку. Не дивлячись на „великодні дні“, в полі йде праця.
— Що у вас завжди так мало людей їздить? — питаю в капітана.
— Ні, чому. Тепер робота. А от після жнив, тоді в нас публіки, хоч одбавляй. Зараз не сезон.
А Кубань все крутить. День кінчається.
Захід сонця предивний. Небо в тому місці, де сідало сонце, чисте-чисте, ніби вимите. А на горах зачаїлись сизі хмари. Стоять ордою й дивляться, як сонце, сходячи кров'ю, вмирає.
Ось одна з них простягає в напрямку до нього руку, але ніби до чогось гарячого діткнувшись, поволі відсовує її. Потім сунуло разом дві і побігли по синьому шляху. Ближче, ближче, коли раптом їх краї загорілися полум'ям, вони починають крутитись на одному місці, а полум'я більшає — ось воно пробило середину, і утворилась галявина блакитна, крізь яку ллється гарячим струменем проміння, і прямо туди, на гори, на сизу орду. Наздогін їм несеться одна біла легенька хмарка, — все, що лишилося від тих двох великих сизих потвор. Вдарив вітер, і хмари сунули за гори відпочивати. Небо очистилося, і сонце востаннє цілує степ і запалює нову пожежу в небі, — там десь позаду Краснодара, на далеких горах, що горять своїми снігами.
Кубань бере, початок у льодовиках Ельбруса, і як усяка гірська річка, вона має дві повіні — одну рано по-весні, коли тане сніг у степу, і другу — коли тане крига й сніг у горах. Друга повінь
