з нього й тини ставлять, і загородки для риби роблять.
Біля хаток невеличкі шматки обробленої землі — під город. Разів зо два попадалися плугатарі, розорювали очеретові джунглі.
І знаєте, що я думав, коли мимо пароплава пропливали ці очеретові ліси?
— От, — думав, я — вкласти сюди так мільйонів зо два грошей, провести меліорацію, — і ми мали б на Кубані щось вроді своєї маленької Голяндії. Зараз, крім комарів, малярії й очерету, тут немає нічого. А на цих землях можна брати по три укоси люцерни, тут може прекрасно родити пшениця, можна розвести чудові сади й виноградники. А вздовж Кубани насипати не такі дитячі вали, як зараз, а справжні греблі зі шлюзами, і воду на поливку садів брати з неї. А поверх греблі прокласти шосе. Тисячі десятин зараз пропадають марно. Але я певний того, що рано або пізно, а це прийдеться зробити. На місці очерету буде колоситись пшениця.
Чим ближче до Темрюка, тим більше попадається рибалок, на березі розставлені сіті. Починаються рибні лови, — зараз як раз іде сула. Он видко, як рибалка з човна перебирає сіть і кидає щось блискуче на дно човна, — то риба. Він не розгинається, аж поки не зникає за поворотом річки.
За кілька верстов від Темрюка, Кубань знову ділиться на два рукави — Стара Кубань, що впадає в Кизилтаський лиман Чорного моря, і Кубань, що тече просто. Ще кілька верстов, — і новий рукав, що йде у прісний Ахтанизівський лиман.
На горі показується Темрюк. Темрюк нас зустрічає сотнями рибальських байдаків, свіжим вітром з моря, запахом свіжої й солоної риби, грюкотом молотів, скреготом заліза, цюканням сокир і чмиханням невеличкого коптильного заводу.
