На пристані кілька робітничих ватаг чинять залізні й дерев'яні баржі, гора бочок для риби, поруч гора соли.
В повітрі чути вигуки, хлопчаки на невеличких байдаках пересікають наперед нас річку, на домкратах стоїть залізна потвора — хлібна баржа, а коло неї — як комашня, робітники.
А на небо, поборовши хмари, випливло сонце…
Темрюк… Чи не тому „Темрюк“, що тумани його обвивають, що небо тут часто похмуре, що вітри дують із двох морів, і дощі обливають його білі будинки та тихі провінціяльні вулиці.
Власне, в Темрюці, скільки я помітив, тільки одна вулиця, широка й довга, з заходу на схід, від р. Кубани, до невисокої гори, що он аж ген за містом піднялась, а від неї вниз провулки до тієї ж Кубани побігли.
Та так воно насправді й є. Темрюк на схилі цієї гори. З півночи просто до самого міста плавні підходять, а на південь садочки зеленіють, а в садочках тих люди живуть. А чим вони живуть? От я ходжу вулицею й провулочками, придивляюсь і нічого не розумію.
Перш за все — тихо. Тут не просто провінціяльна тиша, а особлива якась „провінціяльна тиша“. І сонні перекупки на базарі, і сонний найсправжнісінький турок у червоній фесці біля кав'ярні на гарячому сонці, і сонна гра в „доміно“ в кількох „кафе“, і та ж сонність у крамницях, — на всьому лежить печатка отого напів-сну, напів-яви.
А от за містом гора, так собі, невисока. А з гори тієї широчезний краєвид. Куди хочете. Глянете
