Колись Темрюк був „місто“. Старе це місто. Ще греки за часів Геродота його знали. Ще Іван Грозний, руський цар, не то п'яту, не то шосту жінку собі звідси взяв… А тепер Темрюк — станиця, і годі.
Проте, звичайно, значіння Темрюка треба міряти не тим, що він „місто“ чи „станиця“. Значіння його полягає в його географічному положенні.
Темрюк лежить при усті р. Кубани, тої природньої водної артерії, що може стати водяним шляхом для всього багатого краю. Отже, Темрюк міг стати важливим портом, де з річних суден перевантажували всяке добро на морські судна. Але Кубань у своїх останніх „3-х кілометрах“ течії тут дуже мілка, і морський порт зроблено на березі моря, в Темрюцькій затоці. Канал тут потрібний, аж кричить… Та ба…
Те „ба“ дуже значне й поважне, і воно зветься „Новоросійським“. Новоросійське та ще залізниця з'їли й доїдають Темрюк. Так, принаймні, мені, людині сторонній, здається. Бо, бачите, найважливіший вантаж — це кубанська пшениця, а вона, голубонька, по рейках просто в Новоросійський елеватор, а звідтам — на морські пароплави й закордон. А Темрюк — ні при чім. Так, не встигнувши розцвісти, і зав'яв.
І живе Темрюк, здебільшого, рибою. Ловлять її і в Кубані, і в Ахтанизькому лимані, і в Курчанському, і в Озівському морі.
— Та риби з року в рік стає все менше, — казали мені тутешні люди. — Тікає чомусь риба. А куди тікає, не знаємо…
