Ось спускаємось униз. Дорога йде біля самого моря. Море вкрито цяточками — рибальськими човнами. До самого обрію ці цяточки, як поплавки, коливаються на рухливому морі, і не перелічити їх.
Рибальське селище. Прямо над морем. Вирівнялись берегом під шнур. Пах — соло́на вода й риба. Ось вона в'ялиться на сонці. Уявіть собі досить велику клуню, всю із крокв і лат, але невкриту. На тих латах гронами, вниз головою, висить сула, тараня, чабак. В ніс б'є міцний пах солоної риби, гнилих покидьків і морської трави.
Біля хат жінки чинять сіті, розвішують рибу. Стукають бондарі, готуючи „тару“. Чоловіків не видно, — вони в морі, „жнивують“ ніби, понашому.
А ось і знаменитий Антіктес. Море й лиман зближаються тут на яких може 100 сажнів, не більше. З лиману широка протока в море. Тут центр Ахтанизівських рибних промислів.
Пирскотить паровичок заводу — „Госриби“. Кілька нових склепів і крамниць. Три великі будинки будується, і нам чути, як пиляють дерево, цюкають сокири, кричать теслі.
Через протоку паром. А в протоці, в лимані і в морі, майже поруч один за другим, човни. Я звертаю увагу на самий близький, в якому сидить дідок. Він нахилився й перебирає сіть. Ось щось блиснуло на сонці, і здорова сула шльопнулась на дно човна, он друга, третя, четверта… За кілька хвилин я нарахував цілих 25 штук. Вражіння таке, ніби людина дрова в воді ловить і раз-у-раз їх складає.
А он рибалить хлопчина, так років 12–13. І в нього діло йде не гірше, як і в діда.
Мимо пливуть човни, повні сули, серед якої попадаються й чималі осятри. Під'їздять до склепу, де пирскотить паровичок, де стоять горою бочки.
— Приймай!..
