Із човна починають кидати рибу на поміст. Потім її в кошиках важать, жінки тягнуть всередину, там свіжують і в розсол, — і пішла рибка через де-який час люд радянський годувати.
А нарід! Леле! Що за нарід? Ви б тільки подивились на ті груди, м'язи, шиї, голови, ноги. Не дивлячись, що вони не однакові на зріст, в кожному почувається сила, певність, розрахований рух. Ось їде їх партія — чоловіка 10. Бігме, як би вони отак-о, як зараз, та пройшлись у нас по майдану Тевелева, усі б фізкультурники збіглися дивитися.
А вони собі на артіль півкабана в козака сторгували, платять гроші, сміються:
— Дуванити будемо!
— А що, нічого?
— Та так собі. Однак, жити можна!
Коло склепу невгаває метушня. Не встигнуть від'їхати одні, як приїздять другі.
— Приймай!..
Вода. Чавунні люди. Риба, сіль, вереск і пісня робітниць. Вітер свіжий.
Чи не занадто!
Візниця сіртає на рукава:
— Паром… Ідемо…
Море сховалося за шпилем. По схилу садки в цвіту. Молоді виноградники. Далі широкий вигін, за ним знову гори, а за горами тими десь станиці Запорізька та Фонталовська.
Ми їдемо до Ахтанизівської. Вона лишається ліворуч, а праворуч кругло, як голова цукру, підноситься Касіоба.
Невисокий перевал, — і ми в широкій, закритій зо всіх боків долині. Тут уже лани пшениці.
