Сама Тамань — велика станиця. Вражає велика пилюка, мало зелени й будинки під черепицею.
Ми проїздимо вулицею. Тихо й сонно. Поверталась череда з толоки, саме було опівдні, перегнали кілька козаків, що їхали з оранки.
Ось церква. Біля церкви два пам'ятники — один Антонові Головатому, шапка з шликом, в жупані, і прапор в руках. Поруч чорний чотирьохгранний постамент, на ньому шар з розбитими ланцюгами — це пам'ятник, поставлений за радянської влади.
— А що, чи скоро пароплав на Керч?
— А он він іде!..
Вирішую не ночувати в Тамані.
— Катайте до пристани, — кажу візниці.
Тут купа перекупок, що їде до Керчи. Якийсь татарин з горою битих і обілованих ягнят.
Сиджу.
Грудниста й ще молода перекупка каже другій, старшій:
— Розумієш, приходить вона до мене й каже: — „Ти на що одбиваєш у мене мого жениха“? — А я кажу: — „А чим я винна, що він за мною волочиться“? — „Ми ж вінчаємось“, — каже. — „Ну, і вінчайся“.
— Може він думав, що в тебе гроші є? — каже друга.
— А на чорта він мені. Кого хочу, того й візьму. Подумаєш, яку цяцю найшла! Та таких, як він…
Гудок. Хапаю речі і йду. Ось уже й на пароплаві. Море гойдає. Через баржі перекидає солоні бризки.
Рушаємо. Тамань зі своєю білою церквою тікає назад. Он уже видно смугу берега, он уже тільки він туманіє. А он уже й не відріжниш його від моря.
— Прощай, Кубань!..
І я повертаюсь назустріч Керчі.
