42 ЛІТОПИС
19-го січня 1924
уд4чго лютого" Вернера; ,Поетику" й , Устрій Хтен" Аристотеля; поезії Теокрита; , Перські поезії" Гафіса. Додаймо, що в короткім часі вивчився грецької мови і читав грецьких філо- софів в оригіналі, а зарисується перед нами в невирааних контурах портрет незвичайного де- сятилітнього хлопця.
У Вікерсдорфі че позував себе добре. Втікав, як колись молодий лер. | Не повелось. Добув року і поступив до одної з берлінських. їімназій. Але й тут не мав'що робити. Відомий педахої др. Петцольдт просив у міністерства трьохлітної відпустки, щоби віддатися виключно вихованню цього надзвичайного хлопця, що вже тоді мав таке знання, яке приносило би честь любому доцентові. | ,За двадцять літ моєї педагогічної діяльности, -- писав др. Петцольдт -- не стрінув я віодного учня, котрого я міг би хоч приблизно порівняти з Оттом Бравном. Супроти величезного наукового матеріялу поводиться він не як те зеркало, що приймає і в незміненій формі відбиває предмети, які дістаються до нього; ті студії не в середником для заспокоєння його вічно жадної памяти, ні, він їх асимілює, перетравлює, пере- топлює, звязує самостійно. Скрізь являється перед нами здорове, сильне, змагання до упо- рядкованого світогляду. ФРеагуючи на велику силу вражінь він переходить не до оборони, а до атаки... Символика (цеї дитини) виростає до Уіантичних розмірів, котрі нагадують Мі нельанджеля, або Данта." | Тут ШПетцольдт наводить Бравнову ,Ананке" Її каже, що в Німеччині нема такої вищої школи, де ця незвичайна дитина могла-б корисно вчитися й образуватися.
А все-ж таки міністерство не дало відпустки цьому педатогові і Отто Брави не міг користу- ватися його проводом. о вчився дальше приватно. | Його розвитком стали цікавитися ширші круги. В листах, в дневнику, в повістях, поезіях і всяких наукових працях висказує він думки не тільки оригінальні й цікаві, але часом такі влучні і глибокі, що тяжко розуміти, звідки вони в тій молодій голові взялися.
»"Тобі чогось бракує -- пише 10-літний хлопець до свого приятеля. - - Ти є, як на берегу риба, котра чекає милосердної руки, щоби вкинула її у воду. Та вода, якої Тобі, на мою думку, бракує це -- любов."
Або: , Не маємо тепер ні права, ні часу бути містиками; потрібуємо людей, котрі беруть життя у руки Ї мають досить сили, щоби щось нового утворити, бо що нове щось надходить, -- те чую я. Висить воно у воздусі, як буря, і скоро, дуже скоро, загогочуть над світом громи. (Вже зявляються далеко на виднокрузі блискавки вже і грім нераз потряс воздухом, але велика, дика, смілива буря, котра увільнить нас від нікчемного й малого, ще не була, вона що лиш незабаром настане." (Це писане 1909-го року.)
Або: ,Приходжу тепер до філософії часу і саме знайшов я щось божевільно цікавого -- Аверроістів і Зітера з Брабанту. Це люде з подвійною правдою, котру я однак тільки викру- том уважаю, бо бракує Їм відваги сказати, що Біблія -- брехня. Отже Зітер з Брабанту (його лохибно вважають томістом), це провідник авер- роїзму на париському університеті. Басумкер видав твір ,Їмпоссібілія", котрий він уважає
полємікою невідомого автора з Зітером. Але Мандоннет гадає, що цей твір -- це праця Зітера, прина:.ежна до так званих , Софізмата". Я моїм чуттям по стороні Басумкера, але скажу собі прислати з королівської бібліотеки цілу літературу."
Або знов: ,Маєш блискучі, дійсно дуже добрі гадки, але, даруй за слово, вбираєш їх часто в дуже оздобну і неясну форму. Застано- вися раз докладно над тим, чи не зневолюєш Ти себе підбирати форми, котрі дійсно не похо- дять з нутра (згаїміаї айв Феша Голего). Тільки форма, котра дійсно з нутра походить, може тадку в достойнім виді другим передати (уог іє апдегеп Бгіпдеп)."
Або: ,.Приймаєш мабуть як аксіом, що ми »чудесні діти" (УУипфегкіпдег), Це рішучо не так. »Вундеркіндеру -- це плеканці непри- родних теплярень. Вони скоро буяють, та ще скорше відцвитають і Йдуть у забуття, і най- частіше -- добре що йдуть. ,Вундеркіндер'" майже звичайно в середині гнилі й пусті, тільки вверху помальовані, гарно. Хочу, дійсно хочу зити як Александер, коротко але життям великим глибоким, повним боротьби і слави, ловним хісна для людей, а не довго та незамітно. Слухай лиш свого даймоніона!""
"Та мабуть досить і тих цитатів. Подорожі (між иншими з мамою на Тенеріфу) ще більше розбуджують думку й уяву хлопчини. Він помічає, відчуває її аналізує красу природи й мистецьких творів. Рівно цікаво говорить про "Ван Тога як про Рембранда, про грецьку архи- тектуру як про барок, цікавиться філософією і соціологією, поезією й економією. Та з кождим роком помічається у ньому ріст національної свідомости, з кождим роком держава набірає для нього більшого значіння.
»Думаю, пі, я знаю, що кожда культура була національною і що нація, народ, через те, що боролася, щоб утриматися, буда подвижни: ком культури (Тийдег фег Каси). І тому, на мою гадку, в загально людськім інтересі безу- слівно необхідно, щоб поодинокі народи вели дійсно егоістичну політику, що також мусіли би робити й соціяльні демократи, коли би вони керму взяли в руки." І чимраз більше турбу- ється Отто Бравн долею німецької держави. Студіює питання земельне, робітниче, питання мешкань, харчів, клясової боротьби іт. д. Перед ним зарисовується велика небезпека -- війна. Каже, що не бачить в Европі чоловіка, котрий міг би її унеможливити. Є тільки одна жінка, що здержує її -- трівога (діє Апдзб). (Виразно каже, що на випадок війни Англія буде стара- тися блокадою побідити Німців; прочуває, що союзники Німеччини не представляють великої вартости, що краще було-б не числити на них, а на свої сили. З тої журби і з того почуття ран плян великої праці , Держава", котрій
іпто Бравн посвятив чимало часу, відсуваючи на бік свої літературні твори.
З вибухом війни зголосився до війська як доброволець. Мав що лише 16 літ, був нерозви- тий і слабий фізично; нерадо приняли його. І верадо вітали його тут. Старщини дивилися лихим оком на сина Лілі і Гайнріха Бравнів. Але здалеку Й непомітно опікувався ним Ма- нензен, колишній адютант Оттового діда. Отта тримали в вапіллю. Він рвався в бій. Пішов.
