19-го січня 1924
шов полковник, а за ним його кольонна; я почув її ступання й оружя.
зСлавно, мій коханий, -- сказав він, -- ви легонько внесли се. Та ви ранені?"
»Дивіть, -- сказав я, -- яка ріжниця межи мною й убийником?""
»Е, до чорта, чого хочете мій дорогий, се наш хліб."
»Се правда," -- відповів я, і встав, щоб назад обняти команду. | Хлопець упав між поли свого плаща, котрим я його обвинув, і його ручка, украшена великими перстенями, вилустила тростинову паличку; вона впала мені на руку, неначе він дав мені її. Я Її взяв; я порішив не мати жадного иншого оружя, хочби які мене чекали небезпеки, і мені не стало відваги виймити з його грудей мою убийчу шаблю.
Я поспішно покинув сю яму, повну запаху крови, і знайшовшися на дворі, я насилу обтер моє червоне і мокре чоло. |Мої гренадири були у своїх рядах; кождий байдужно обтирав свій штик об траву і поправляв кремінь у курку. Мій старший сержант, разом з квартировим, ходив перед рядами, держав список в руці і читаючи при світлі кусника свічки, насадженої в дуло кріса наче в ліхтар, спокійно переводив збірку. Я сперся на дереві і старший хирург прийшов перевязати мені чоло. Густий берез- невий дощ падав на мою голову Ї мені стало
краще. Нехотячи, я тяжко зітхнув: »Маю досить сеї війни" -- сказав я до злруро, х »Ї я також" сказав знайомий мені
суворий голос. 4 -
підняв перевязку з моїх брів і побачив -- не Наполєона-імператора, тілько Бонапарта- вояка. Він стояв переді мною, самітний, сумний, піший, його чоботи загрязли в болоті, його одяг був подертий, з його капелюха спливав дощ: він почував, що прийшли його останні дні, і оглядав своїх останних вояків наоколо себе.
Він придивлявся мені з увагою.
з Я тебе, дядьку, десь видів?" -- сказав ві
Йо сім я відчув, що він говорив мені тільки банальну фразу; я знав, що з лиця я виглядав старшим ніж був роками, і що утома, вуси і рани мене доволі зміняли. .
»Н бачив вас усюди, сам небачений," відповів я.
»Хочеш іменування?"
Н сказав: ,Се вже трохи пізно."
Він мовчки заложив руки, а потім:
,Правду кажеш, іди, за З дни ти і я будемо вільні від служби."
Він відвернувся від мене і сів на коня, що стояв побіч. В сій хвилі наша передня кольонна наступила, і на нас падали стрільна. (Один транат упав перед моєю сотнею і кілька людей в перші хвилі кинулися взад, чого соромилися. Бонапарт виїхав сам наперед на стрільно, що горіло і димилося перед його конем, і дав йому нюхати сей дим. Все замовкло і стояло непорушно: гранат вибух і не досяг нікого. Тренадири відчули страшну лекцію, яку він їм давав; я відчув в тім дещо більще, щось не- наче розпуку. Франція його покидала, і Бін на одну хвилину сумнівався у своїх ветеранах. Мені здавалося, що така доля занадто платила
ЛІТОПИС 47
за мене, а його занадто карала за провини. Я підвівся насилу і, підходячи до нього, я взяв і стиснув йому руку, яку він простягнув до декого з нас. Він цілком не пізнав мене, одначе се було для мене тихе помирення поміж най- незначніщою і найславніщою людиною нашого
віку,
дарено до атаку і вранці ми відбили Ренс.
Одначе кілька днів пізніше инші взяли Париж. З французького переклала М. Т.
З тихих драм великого міста 1. Смітник
Літом Сагара. | Копоти, порохи, пилюга. Вітер пісок розносить. | Ні сонця, ані неба не видно.
Восени Тундра. Тирхаві корчі. Миршава хопта, де-не-де недоцвиле зілля, без краски і без ароми.
Все те окутане імлою і облите потоками дощу.
Фабричні комини димом плюють, або жбурля- ють його туди як шматки подраної одежі.
Зимою, щось таке погане, що навіть порівнан- ня годі дібрати.
"Великоміський смітник...
Туди вивозять те, чого вже навіть в місті нікому не треба!
Тисячі возів, як якась довга, гидка каравана, прямують туди. Сміття іде.
Коні з похнюпленими головами, візники жкленуть, перехожі затулюють носи і стримують віддих.... Смітник.
Міліони мешканців навіть не чули про нього.
Перебігаючи асфальтовані вулиці з блиску- чими ліхтарнями, що в ночи нагадують довжезні шнурки перел на шиї велитньої столиці, мина- ючи пишні вистави і гарно різьблені порталі палат, не догадуються навіть, що десь там, не дуже то Й далеко, є таке місце, куди й бездомні собаки не забігають радо.
Контраст. Весь світ самі контрасти...
Так минали літа.
А нині, ця Сагара, Тундра, це лихий зна що, рухається, оживає, кишить.
Як падло, в якім розмножилися черви.
Сотки жінок, старців, дітий риються там з ранку до ночи. В кого в руці дрючок, в кого шматок залізного лома, -- шукають.
В бідніших через плече торба, в більш ви- багливих портфель, з яким колись ходили до бюра, до редакції, до каси.
"Туди знайдене кладуть. Скоро, нервово, трівожно, ніби бояться, щоби хто не відібрав.
Ганчірки, кістки, черепя, шматок заліза, заржавілий гузик, без головки спинка. Часом попадеться навіть старий гріш. Заснидів, об: пився болотом, не пізнати, чи мідяний, чи сріб- ний. А всеж таки гріш, правдивий гріш, не те що нинішний папір.
Гочи знахідника, блищать щасливим огнем.
Нова іскорка надії, новий вогник охоти до зжиття саймається на столичному смітнику.
Відгребують те, що колись викинули ближні, може навіть близькі, може й вони самі.
Тепер і те маєток. Маєток для бідних, що колись були богачами....
Їх теж викинено на смітник життя....
Але за ними не шукає ніхто....
