мецько-французьких взаєминах. Крівава драма у Шпаєрі 9-го с. м. показала всю безодню пристрасти на сім полі. Що французько-бельтійська окупаційна влада дивиться прихильним оком на сей рух, се певне і нікого дивувати не може (Німці в часі війни вміли також користу ватися подібними проявами); та що остає, для стороннього обсерватора, не цілком виясненим, то національний характер руху. Чи се дійсне ворожа інтрига при допомезі платної зволочі найтемніших едементів — як упевняють німецькі часописи; чи стихійний рух поважної частини місцевої людности — як читаємо у бранцуввой, пресі? Мабуть у середині правда. ка не була-б поведінка окупаційних властей, певне Й се, що німецька імперія, з окрема пруська держава, вже перестала притягати до себе морально нших ШНімців; то-ж нічого дивного як з упадком доосередного змагання появляються відосередні, центрифутальні. Ось Баварія, центр німецького націоналізму, хиба не у службі французької політики (котра раніше й бажала покористуватися баварським партикуларизмом), а вона також явно змагає до ослаблення своїх політично-правних звязків з імперією, й меморіял її уряду з 4-го с. м. у справі ревізії загально-німецької конституції, т. зв. веймарської, та повороту до федеративних основ Бісмарка. принципі, того самого хотять і надренські сепаратисти, і їхні домагання не цілком противні конституції, що формально передбачує творення нових автономних країв у межах Німеччини. Коли вони вміють активно боротися і вмирати за євоє гасло, то мабуть не сама тілько інтрита тут у грі. Німецька нація ніколи в історії не була одноцільним народом; твір Бісмарка був мабуть найвищим щаблем загально-національного споєння, можливим тілько у моменті великого підєму Й успіху 1870-1871; тому не диво, що веймарське діло 1919, що в годині упадку, безсильности і поневолення хотіло повести Бісмаркове обедо чання ще дальше і створити одноцільну національність в одноцільній державі, було згори засуджене на невдачу. Одним словом реакція за сім полі в Німеччині неминуча і німецька національна політика зробить велике діло, коли не допустить, щоб ся поворотна филя історі) не зірвала й Бісмарковото твору та не завернула Німеччини у ХУ -пй вік. Чи в сьому зеркалі видять себе Українці? ЧЕСько-ФРАНЦУЗЬКИЙ СОЮЗ, заповіджений урядово під кінець минулого року, викликав деяку сензацію у політичному світі, а в Лондоні навіть деякий неспокій. В дійсности нічого тут незвичайного, що Чехословаччина, спільна дитина Антанти, по пяти роках опинилася тілько при самій Франції. (З Італією розійшлася вона віке в моменті утворення Малої Антанти з Югославією; Англія показує щораз менше заінтересування континентальними справами, чи радше виявляє щораз менше можности вести активну політику на континенті; натомість чесько-французькі звязки давні, а після війни затіснялися щораз більше. Був час, що Прага дивилася підзорливо на французькомадярські взаємини, і французька протекція над Польщею, до вирішення Справи Яворяни, не була там популярна, та сьогодні союз став ЛІТОПИС 2 35 природною послідовностю. Через нього Франція. має рішучий вплив на політику Малої Антанти, не правокуючи Італії; довершує замкнення Німеччини на випадок збройного конфлікту; збільшає, через російський міграційний центр у Празі, вплив на дальший розвиток подій на Сході. Справа економічної експлоатації сучасної Росії і звязана з ним можливість формального визнання Совітів не мала тут — в супереч противним поголоскам — поважного значіння. Діло більше в будущині ніж у сучасности. Та в однім разі чесько-французький союз мігби мати многоважні наслідки. Коли би в Англії прийшло до власти робітниче правительство радикального напрямку, колиб англійсько-французьке порозуміння цілком розбилося, колиб не дійшло до розвязки німецько-французького конфлікту, — то новий потрійний союз: Англія-Німеччина-Росія став би можливим, а вразі приєднання Італії і правдоподібним. За рідну школу Бо зробити відповідне рішення — се в життю річ найголовніша. (Геродот) ОДІ без зворушення і трівоги читати і слухати про долю українського шкільництва в Галичині. Тамошні часописи переповнені образами його мучеництва і відгомоном того-ж в душі українського громадянства. І до нашої редакції наспівають листи, дописи і статті тро се, при писанню яких автори їх очевидно думають, що „Літопис“„ призначений тілько для української еміграції і що він недосяжний польській цензурі. Звичайно, годі вимагати від галицької суспільности хололнокровности, коли вона неначе та Ніоба бачить смерть одної своєї любої дитини за одною; та з другого боку, пристрасть ніколи ще не була добрим дорадником, а в політиці вико найменше. 1 тому ті з нас, що були або є відповідальні за нашу шкільну політику, мусять зібрати всі моральні сили, щоби глянути в очи лихому нещастю так, як дивиться на боєву лінію добрий стратег. Як примітивна нація, ми повні суперечностей. Побіч таких, які кождий обіжйик шкільної влади приймають неначе смертний присуд над чотирма міліонами земляків, бачимо й таких, що агонію галицько-українського шкільництва уважають маловначним епізодом національного життя і дрібним убутком в балансі культурного дорібку. Ось у самім „Ділі“, що саме почало новий рік з драматично-піднесеної відозви в користь , Рідної Школи“, появляються, чає від часу, статті з доводами, що страти на галицькім трунті буцім-то чимало разів надолужені розцвітом українського шкільництва в инших нащих землях: самих українських університетів й инших високих шкіл нараховувано там щось біля двох десятків. То-к пощо ломати стільці? — був би логічний висновок.
