В сути річи, ні одні ні другі не праві. Життєздатна культурна нація може жити й розвиватися і без свойого національного шкільництва. Та з другого боку грубо помиляються ті, що в трагедії рідної школи в Галичині видять тілько малозначний епізод. Наперед, українська школа в тій країні має за собою історію, якої немає в жадній нишій українській землі. Народна школа сягає навіть у ХУТЦ-ий вік, середня і висша старші від двох людських пожолінь — все те, чим не може повеличатися нізодна инша частина України. Побіч традиції, ще й органічна будова, солідність, продуктивність, ідейна, інтелектуальна й культурна стійність ставили галицьку школу на чоло всіх українських установ сього характеру, бо ні Наддніпряницина з своєю шестилітною школою, дотого зведеною тепер до значіння фабрик комуністичних сектантів, ні що-тілько пробуджене Закарпаття з своєю історичною відсталостю і добре зрозумілим язиково-культурним партикуларизмом — не в силі заступити того, що українська нація мала в галицькій школі. А вже для Володимирщини і Холмщини істнування і розвій українського шкільництва в Галичині — то не саме питання серця і симпатії, а питання життя і будущини... Політично, справа ще важніша, Якщо українська нація мала що свойого власното, такого що сама в безупинній тяжкій боротьбі, хоч і не без помилок здобула; в муравлиній праці і надмірних зусиллях, власним потом, мозком і грошем добудувала; в чуйній невсипущій сторожі зберегла — то се було тілько своє шкільництво. Рідна школа — то дійсно одинокий позитивний здобуток й одинокий політичний стан посідання, що його мали ми в моменті розвалу Австрії. Се було одиноке поле національного життя однаково зрозуміле уму, однаково близьке серцю й одноково певне помічної руки кождого Українця, від найосвіченішого до найтемнішого, від найбогатшого до останнього нуждаря. Ні, не-Галичанинови трудно відчути весь біль, що пронизує душу на вид теперішної трагедії рідної школи, коли плоди великих зусиль цілих поколінь валяться в руїну... й Коли у грі не місцеві інтереси одної землі, а доля одинокого одідиченого і чесно запрацьованого майна всеї нації, тоді кождий Українець мусить зрозуміти, що в землі Ярослава Осмомисла йде тепер завзятий бій, від висліду якого залежатиме доля цілого народу. Зрозумівши се, кождий Українець мусить витягнути всі логічні консеквенції. Коли бій, коли війна, тоді мусить бути як на війні, як у бою: вгорі приказують, внизу слухають, а не — борони Господи — навпаки. Чи так і в Галичині тепер? На жаль, на превелику шкоду — ні. Коли доля країни і всього народу у грі, то ціла справа не педагогічна, не соціяльна і не культурна, а раг ехоеПедсе політична, а як така не проблем принципу, а тактики. Як нашу школу запропастила погана політика, так вратувати її мусить тілько добра політика. Коли так, то провід у сім змаганню за будущину не належиться і не сміє належатися ні ученикам, ні студентам, ні педагогам, ні вічам, ні тайним комітетам, а виключно політикам, політикам досвідним, розважним, бистроумним і відповідальним — взагалі з усіми прикметами добрих генералів на війні. Чи так воно тепер у Галичині? На жаль, на превелику шкоду — не так. Стратегія як політика: ані сама наука, ані саме мистецтво, а тілько вміла органічна сполука дбох. Обі сі вимоги мусять бути і в теперішній боротьбі за рідну школу. Наука мусить довести до пізнання, зрозуміння і відчуття шляхі методів, успіхів і невдач на сім полі до 1918-го р. лілько науковий розслід покаже нам, чому і з чиєї вини ми не скріпили і не обезпечили наших здобутків, нашого стану посідання у шкільництві, після 1918-го р.; тілько знання навчить розуміти тісний звязок між школою і політикою, прим. що се абсурдна утопія вірити, що державну школу можуть одержати ті, що домагаючися її проповідують те, що правники зовуть злочином державної зради; тілько досвід убє в голову стару істину, що Їев абвепів опі оціошгв богі, що добровільне і демонстративне покидання становищ виходить тілько на користь противникови. Натомість тілько мистецька зручність, дана тілько небогатьом, може рішати про вибір тактики, методів, оружа й моменту руху. Більше говорити про се не станемо туті Наші галицькі читачі арозуміють певно, які події, прояви, рішення і течії маємо на думці. Ми дуже боїмося, щоб найблизший час, з нашої таки вини, з нашої доброї волі, не приніс нам приспішення того процесу, що йде вже пять літ і що грозить нам повним розвалом, обіднінням і застоєм. (Трівожні ознаки появляють з кождим днем частіше і густіше, а найбільше зловіщий — то дезерція, дезерція від проводу, від обовязку, від спільности з громадою і краєм, одиниць не найменше ідейних, не найменше інтеліхентних, розумних і характерних. Щоб за нею не пішла масова дезерція національна! А до неї прийти мусить, якщо безпроволочно не покінчиться з політичною анархією між галицькими Українцями. Дезж той вожд, що збере сучасну розтіч, покорить і поведе до дійсних перемог, до національних успіхів? Невже в цілій Галичині нема одної такої люлини?
