„Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache“, яка викликала живий обмін думок і ревізію старих поглядів.
Наслідком свого пробування в Росії зближений спершу більше до славянофільських учених кругів з їх виріжнюванням московської мови і культури, Яґіч у Відні поволі все більше й більше віддалюється від тих течій. Полєміка з Ламанським у справі глаголиці й кирилиці, з Соболевським у питанню старо-руської мови й т. зв. „руських мов“ (напр. праця „Критическія замѣтки по исторіи русскаго языка“, що є обширною рецензією на відому працю О. Соболевського: „Очерки по исторіи русскаго языка“ 1889-го р.), з Флоринським з приводу його ненаукових, тенденційних виступів і т. д. поставили його чим раз більше в противенство до так званої російської славістичної ґрупи та всіх спроб вносити в науку націоналістичну нетерпимість або ексклюзивність. Не зважаючи на всі ворожі заходи Соболевського, Флоринського і їм подібних політиканів у науці, Яґічеви удається взяти все-ж таки верх у петербурській Імператорській Академії Наук і при її допомозі приступити до монументальної, але, на жаль, нескінченої многотомової „Энциклопедіи славянской филологіи“, з якої справді усунув всю політику, чого найліпшим доказом те, що відкинув тенденційний етноґрафічно-статистичний огляд славянських народів Флоринського (що вийшло потім окремо п. з. „Славянское племя. Статистично-этнографическій обзоръ современнаго славянства“. Київ, 1917), а дав місце студіям про українознавство (нпр. Шахматова про українську мову, Зілинського про українські діялєкти, Броха про фонетику української мови і т. д.). Справою енциклопедії Яґіч займався дуже інтенсивно, в короткому часі виконав усі підготовчі праці й довів її до кількох обємистих томів, помістивши в ній між иншим свою епохальну історію славянської філолоґії й старо-славянську палеоґрафію.
Хоч Яґіч був з фаху перш усього знавцем церковно-славянської мови й старо-славянської літератури, не було ніякої славістичної ділянки, для якої-б Яґіч не мав інтересу або в якій не працював би. Його розуміння славянознавства було дуже широке й обіймало не саму тільки філолоґію в вузькім того слова значінню, а всі прояви духового життя Славян на протязі їх цілого духового розвитку. Неприятель теоретичних, лінґвістичних міркувань та всякого рода етимолоґізацій (порівнати хочби його виступи проти т. зв. славянської історичної школи, що у всіх кінцях світа бачила Славян, або критику мітолоґічної школи в роді Ноділа, або вкінці його становище в справі теорій Брікнера), він залюбки користувався історією, історією культури, археолоґією, етноґрафією й иншими помічними науками, навіть нпр. праводавством. Зокрема проявляв він більше зацікавлення фолклором (устною словесністю) і знав його дуже добре, особливо славянський епос. Знав між иншим добре українську етноґрафію й присвятив їй багато місця у своїх сталих курсах славянської народньої творчости („Slavische Volksdichtung“).
Яґіч брався до всього з великою ґрунтовністю й точністю, не любив поверховости й т. зв. пливання й остро виступав проти всякого пустомельства. Не зважаючи на багатий матеріал, яким користувався, він не губився в подробицях (як нпр. його віденський товариш по катедрі славянської історії, проф. Їречек), а старався з усього робити загальні висновки. Яґіч тримався всюди порівняної методи й з того боку незвичайно цінні його виклади порівняної граматики славянських мов, на жаль, досі не видані.
В останніх часах своєї наукової діяльности Яґіч зацікавився фонетикою, до якої спершу ставився скептично, й високо цінив між иншим праці Ол. Броха.
Велике значіння Яґіча, як учителя. Він виховав цілий ряд учених славістів, хоч, на жаль, ані одного такої міри, як він сам. (Із усіх своїх учнів найвище цінив покійного Словінця Облака). Його семінар, обставлений прегарною підручною бібліотекою, був справдішньою школою, з якої користали не тільки молоді студенти, але й молодші, ба й старші учені, що залюбки приходили на семінарійні засідання й брали участь у дискусіях над читаними працями й рефератами.
До Українців Яґіч відносився з початку з деяким упередженням, одначе під кінець життя змінив свої погляди в нашу користь. Доказом цього можна вважати й це, що маючи до вибору багатьох земляків, все таки вибрав бібліотекарем і секретарем семінаря Українця, а саме підписаного (1904-го р.), й задержав його ще й рік по окінченню студій (до літа 1906-го року). Яґіч з великою прихильністю слідив теж діялектолоґічні студії д-ра Зілинського й з великим поважанням ставився до роботи „Наукового Товариства імені Шевченка“, яке іменувало його пізніше своїм дійсним членом. За те нераз нарікав на своїх бувших учеників-Українців, що мали талан, але закинули науку й взялися замісць того до політики. До поляків Яґіч ставився з більшою резервою й давав це нераз відчути у своїх вправах.
Втрата Яґіча при майже рівночасній втраті Шахматова дасться дуже відчути славянській науці, що її він був одним з найбільших представників.
Др. Зенон Кузеля
В обличчу великої національної катастрофи, упадку української держави, в добі всевладного панування на Українській Землі анархії й руїни, ми все-ж таки є свідками одного відрадного факту: відродження національно-державної думки в українській історіоґрафії. Кажу відродження, бо національно-державна думка в українській історіоґрафії не нова. Нею перенята наскірзь уся стара українська історіоґрафія XII—XVIII-го вв. — від Початкового і Галицько-Волинського Літопису починаючи і на Історії Русів кінчаючи.
Загубила її щойно українська історіоґрафія XIX-го ст. На місце національно-державної думки старої української історіоґрафії виступає в новій українській історіоґрафії думка народницька, байдужа до української державности,
