Ґотів, Антів, Варягів, за Ігоря, Олега, Святослава і т. д. до Байди-Вишневецького, Сагайдачного й українських славянофілів 70-их років. Утворення Київського Королівства нічого тут не змінило-б, хиба одну тілько силу розгону. А вже цілком не можна назвати щирою пораду Росії ліквідувати Туреччину з Кавказу чи Туркестану, а не з Балкану. Кавказ і Каспійське море — то дорога у Вірменію і в Персію, а не в М. Азію й Сирію. Сюди шлях ішов завсіди на Царгород, і навпаки: вже перський король Дарій ішов на Скитів не через Кавказ, а через Босфор, так само як пізніші Турки на Україну. Коли якесь змагання має таку давну традицію за собою, то хиба годі називати його політичною помилкою. Ключ до Чорного й Еґейського морів, до Балканського півострова й М. Азії лежить у Царгороді, і тому не диво, що він від непамятних часів був одним із найголовніших предметів міжнародного суперництва; і таким він завсіди полишиться.
Та серед тих політично-стратеґічних уваг є одна, вірність якої оправдана не тілько історією, а й сучасним досвідом. Росія була щасливіша в оборонних війнах ніж у наступних, мала більші успіхи з малими арміями ніж з великими. До згаданих у статті прикладів можна додати досвід японської і світової війни, успіхи большевиків проти України, Деникина, Юденича, Пілсудского у Київі, та їх невдачу над Вислою. Натомість дуже помилився автор і всі пізніші політики й ґенерали, що йому повірили, буцімто давні західно-російські провінції „мусять радісно витати кождого входячою ворога як друга і спасителя з тяжкої неволі і будуть завсіди готові помагати йому проти Росії“. Все те не справдилося, як знаємо; навпаки російські инородці виявили несподівано богато російсько- державної відданости, навіть Поляки — те племя, яке могло радіти війні з Росією і яке дійсно загорнуло львину частину користей з неї — не остали по-заду в лояльности. Зате неначе вірне пророцтво читається сьогодні слова про те, що чекає Росію на випадок нещасливої війни, як уся російська інтеліґенція тужить за нею, як у революції „крайні елементи вибються наперед і швидкими чинами створять доконані факти“, та як на довгий час Росія буде виключена з ряду політичних і господарських членів європейського державного систему… Все те сповнилося на наших очах. Дійсно, дуже помилилися ті, що думали, буцімто російська революція може пошкодити тілько династії а не російській державі.
Правда, ту шкоду уявляв собі Гартманн дещо инакше, ніж вона зправди прийшла. Німеччина й Австрія не відрізали всіх земель по лінію Нарва–Озівське море й не зробили з них всього того, що було в сім програмі, одначе був момент, на переломі 1917–1918, коли його здійснення могло здаватися дуже близьким… Вершок його — то оба берестейські і букарештенський мири та утворення прибалтійських держав; тілько Польща не мала бути поділена й анектована, а зорґанізована в окрему полусуверенну державу, без огляду на „нездібність польської нації до обмеження своїх пристрастей“.
Натомість українська справа мала бути розвязана досить близько по зразку 1888-го року, хоч і не цілком таксамо. Замість Київського Королівства, що мало обняти все Подніпрове по Дністер чи по Прут[1] повстала українська держава в етноґрафічних межах, очевидно менше життєздатна. Первісно, Київське Королівство було подумане як австрійське васальство чи секундоґенітура, в 1918-ім сей бік справи був невияснений, хоч австрійська політика очевидно пильнувала традиції з перед 30 літ.
Питання, чи сей момент міг бути удержений і його здобутки утревалені. Як знаємо, всі воєнні і політичні успіхи на сході розсипалися, неначе будівля з карт, наслідком невдачі на заході. І знов пригадуються слова нашого автора про те, що рішення буде на заході. Тілько він уявляв собі, згідно з думкою тодішних війскових сфер, що се рішення припаде на самий початок війни, і тілько у слід за ним почнеться велика операція на сході. В останній війні, ся передумова розбилася зараз по першім місяці, над Марною, і Людендорфова офензива 1918-го р. була сміливим розмахом, щоб завернути історичне коло на чотири роки назад. Деякі критики докоряють Людендорфа за се і думають, що Німеччина, маючи великі успіхи на сході, повинна була поперед усього довести тут до тривкого упорядкування відносин: пійти на Петербург і Москву, що тоді мало бути дуже легко, звалити больщевицький уряд, відбудувати Росію і заключивши з нею союз обернутися на захід, де до того часу мала-б бути сама тілько оборонна тактика[2]. Сі критики, як бачимо, хотіли-б якраз сього, чого не бажав допустити Гартманн, себто поборювати анархію і відбудовувати царство: „Як довго житиме хоч останок традиції бісмарківської державної вмілости, такі настрої не матимуть успіху.“ Людендорф ступав отже по слідам „бісмарківської традиції“, програв і разом з його невдачею розвіялися політичні конструкції з 1887–1888.
Значить, якщо в 1918-ім р. були тілько дві можливости — похід на Париж або похід на Москву — то згадані плани розбору Росії, як уявляв собі Гартман, були згори засуджені на смерть. Похід на Париж не вдався і, в даних обставинах, не міг вдатися — всі здобутки на сході пропадали; те саме було-б, якби не повівся був похід на Москву; а мав би був він успіх — сама ідея розбору чи значного обкроєння Росії стала-б цілком безпредметова з огляду на необхідність відбудови Росії. З усього виходить, що українська держава в 1918-ім р. самими сторонніми силами, без участи або й проти волі української людности, не могла бути удержана; для сього треба було нездійснимої передумови: здобуття Парижа. Німецька невдача у Франції (все одно, які сьому були головні причини) віддавала долю української державности в руки самого українського громадянства, так само як Польщу Полякам, Литву Литовцям, Латвію Лотишам і т. ин. З усіх них тілько горожане уявленого Київського Королівства показали, що національна держава їм непотрібна. Се й не диво, бо по тихій умові Українці мали мати
