33 роки щоб надуматися, а дістали всього 33 дни…
Як-не-як а близькість між теоретичним міркуванням 1888-го й ефимерною дійсностю 1918-го року мусить ударити кождого політика й історика. Питання тілько, на-скілько Гартманнові думки можна звязати з Бісмарком і на-скілько Бісмарк бажав собі здійснення їх.
Примітка Редакції: Друкуючи отсього преінтересного листа нашого київського співробітника, редакція хоче ним передати настрої, в яких перебуває тепер одна частина нашого суспільства на Україні в добу „українізації“. Редакція, звісно, не приймає всіх авторових поглядів за свої, м. ин. того що повне спасіння в повороті до чистого комунізму… І новий реліґійний містицизм серед селянства має дещо глибше коріння, ніж автор допускає. Раді-б ми натомість поділитися оптимізмом шан. кореспондента щодо культурного життя, та на-жаль стілько чуємо і про суперечні настрої!
Київ, 7. I. 24.
. . . . . . . . . . . Питаєте, як у нас тепер живеться. Чудесно! Подумайте тільки: до 20-го грудня у нас фіялки цвіли, лопаття, сон… Потім сніжок пішов. „Кататься“ можна. Що хочете більше? „Прелєсть, как харашо“, кричать наші новітні аристократи. А що наслідком цього цвітіння фіялок за Київом жита в коліно пішли і, що як мороз потисне, то усе збіжжя вимерзне, це „пустяк“. Цим нехай журиться мужик. А цей і журиться, та ще й як! Мусить журитись, бо голод завжди примарою стоїть йому перед очима. Запасу-ж ніякого нема, усе на податок пішло. І не дай Біг неврожаю, і знов голод лютує. До цього причинюється ще обезцінення селянського продукту, „ножиці“. А що таке „ножиці“, ви певно знаєте. А втім, вам коротко образок: 1 аршин перкалю, простісінького перкалю, що перед війною коштував 12–15 коп., коштує тепер 1 руб. золотом, а один пуд жита усього-на-всього 25–30 коп. зол. З цього вам ясно, як дорого ціниться у нас праця селянина. Ось яку шалену спекуляцію доконує над ним не-нажерливий торгаш — Неп. Що правда, влада бореться з цим лихом, старається зсунути „ножиці“, але до нормального, як бачите, ще безмірно далеко.
А як живе тепер наше село! Гм… село. „Село! І серце одпочине“, казав Шевченко, але так було колись. Правда, не дуже жалію за минулим, бо переконаний, що і теперішня доба „ножиць“ минеться, але сьогодні ся економічна неурівноваженність — ножиці, довела наше село до жахливих реліґійних сектанських та усяких инших психозів. Єсть до цього ще й инші причини, між ними найголовніша — хибна в релігійній справі політика влади: потурання одній течії, а натиски на другу. Вислід цього усього — роздратування маси, і використання цього настрою ріжними темними духами, що поширюють між простим людом ріжні „обновлення“. Являються по селах фіґури на роздоріжжю з „кровоточащими ранами з прострочених невірними грудей Христа розпятого“, маємо явлення Бога в виді старця Божого, „странничка святого“ і силу силенну усяких инших чудес і чудесяток. Процесії, що з кількома тисячами учасників тягнуться по селах до „чуда“, нічні „моління“ посеред піль з престолами, запаленими свічками, розпаленим багаттям, а там і провокацією на чорносотенні теми, проповіди „юродивих“ всякого сорту-ґатунку, — усе це стає майже буденним явищем по селах України. А що се діється на західнім пограниччю, то дехто добачує в цьому руку заграничного сусіда. А супроти цих усіх явищ влада безсильна, бо її активний виступ викликав би реакцію з боку мас; це привело-б до крівавих сутичок, а на цей крок влада піти не хоче. Розвіювати цю тьму шляхом піднесення культурного рівня народу, це очевидно було-б найкраще, але на це треба років часу. Як буде, побачимо. Але скажу, що час цей, який зараз переживаємо в змислі народніх здвигів, є виключний. Майбутньому історикові і дослідувачеві цеї епохи прийдеться цю добу життя України списати під заголовком: Fata morgana.
А город? Город (не влада) живе, що називається, во всю. Театри самого похабного ґатунку. Всякі інтимні театри, оперетки, кафешантани, ресторани, ігорні доми, ба навіть рулєточні, все це на послугу алчного буржуя, над усім цим почуває себе королем неповський торгаш, торгаш наглости і жадоби до наживи і веселощів, якого не здібна збагнути навіть смілива фантазія Верна. І це все побіч нужди і порівнюючих злиднів широких мас робітників та інтеліґенції. А се все наслідки Неп'у. Влада, партія та профсоюзи пручаються, але ні перша ні друга рішучого натиску не роблять, профсоюзи-ж самі не всилі що-не-будь значного зробити з цим скаженим псом, спущеним з ланцюга… Ось таким невідрадним виглядає наше життя.
Але було-б несправедливим, коли-б поминути дещо позитивне в нашому київському життю. А позитивного є багато, особливо в культурній царині. Тут саме наш Київ являється велитенською лабораторією, де формується мозок нації. 22 тисячі студентів в самому Київі!! Як собі там не думайте про нас недоучків (так люблять казати про нас еміґранти), але мозок народу формується тут, на рідних теренах. Що правда, по національности студентів-Українців тільки ¼, але по походженню ¾, і всі вони стануть з часом до праці над піднесенням добробуту України, бо усіх їх обєднює спільний економічний інтерес, бо всі вони відчувають однаково економічний гніт центру. Теж і культурно і по духові стануть вони українськими громадянами, бо наша національна культура має в собі настільки приманюючої сили, щоби захопити їх в свій обрій. А коли це досі не ставалось, то головно тому, що досі не було авторитетного чинника, який би консеквентно й уперто ширив цю культуру серед усіх верстов населення України. Тепер якраз такий час настав. Той курс в національній справі, який взяла радвлада, перепроваджується твердо й рішучо. Коли-ж
