ся справа стоїть у нас досі гірше ніж у Грузії, чи в инших національних республиках, то вини треба шукати між иншим і в тім, що Україна особливо кишить зловредним русотяпством та сменовеховщиною, які ніяк не можуть звикнути з думкою, що Україна будь-що-будь являється республикою рівноправною з P. С. Ф. С. Р. Теж брак відповідних культурних сил наших до переведення цього діла сильно гальмує скорість справи. Та і ці сили нашої інтеліґенції, які є, в значній частині „саботують“, бо їх амбіція не може погодитись з цим, що це усе діється без їх ініціятиви і без їх проводу. І це тим більш прикро, що тепер є широке поле до праці на культурній ниві. Але мимо цього всього українізація поступає вперед. На полі вищого шкільництва можемо зарахувати до зовсім зукраїнізованих у Київі: Інститут Народньої Освіти, Медичний Інститут, Сільсько-Господарський Інститут та усі три Інститути Мистецтва (Музично-Драматичний Інститут ім. Лисенка, Інститут Пластичного Мистецтва та Архітектурний Інститут), усі инші в стадії українізації.
Зріст національної справи помітний у Київі теж в житті поодиноких літературних київських уґруповань. От недавно завітали до нас в гості Харківяне, „Гартованці“ та „Плужане“. Підчас їх присутности і відбувся свого роду турнір-двобій між Киянами та Харківянами. Одні заступали гадку потреби творення серіозної національної культури, і що праця над створенням цеї культури повинна бути сама для себе ціллю. „Харківяне“ доказували, що усе, навіть і мистецтво, повинно бути на послугах класової боротьби. Боротьба скінчилась компромісом обох течій, а саме погодженням на тому, що — не входячи в це, чи культура є тільки засобом, чи самоціллю, — на всякий випадок, вона повинна бути трактована серіозно, і місце аґітки, як це досі було у Харківян, повинен заступити поважний твір письменника. Позитивне принесла ця гостина Харківян для київського літературного життя ще це, що як Кияне так і Харківяне потрохи приборкали київських „аспанфутів“, які своїми ексцентричними бездумними творами засмічували київське життя. Усі ґрупи доказали аспанфутам безцільність та беззмістовність їх творчости. Після цього аспанфути трохи присіли, а деякі і покидають їх ряди, пристаючи до новоутворених у Київі філій харківського „Гарту“ чи „Плуга“. А з яким захватом стрічало київське суспільство „Гартованців“, особливо Хвильового, Еллана, Сосюру, Блакитного. Шевченківський театр, наповнений по береги, під вражінням зачитаних ними творів, ревів наче в екстазі: „Гартуйте новий світ“.
Наче у відповіді „Гартованцям“, найсеріозніша київська літературна ґрупа, т. зв. „неокласиків“, яка гуртується головно коло Української Академії Наук, улаштувала в половині грудня свою літературну гутірку, на якій зачитали свої твори м. и. Загул, Зеров, Косинка, Осьмачка, Рильський, Филипович, при надзвичайно численній публиці. Теж новоутворені київські ґрупи „Гарту“ та „Плуга“ дають сильно відчувати свою присутність на київському ґрунті, головно своїми літературними вечірками. Особливо цікавою була вечірка „Плуга“, улаштована 12-го грудня м. p., на якій між иншим зачитав Я. Савченко (сам аспанфут) лекцію про літературні уґрупування в українськім письменстві, в якім (дивно) дуже виславляв О. Олеся, називаючи його найбільш яскравою поетичною постаттю після Шевченка, за те неприхильно віднісся до Чупринки, хоч твердив, що у його був більший талан ніж у Олеся, а на всякий випадок більший ніж у „дрібнобуржуя“ Вороного. Як бачите, культурне життя у нас бє дуже живо. Поетів, хоч одбавляй. Зате з повістярами і далі бідно. Старі притихли, а нових не видно… О правда, є, є! Як так можна було забутись? Микола Хвильовий, хороший письменник, чудесний. Тут його називають „революційним Винниченком“. (Наче-б Винниченко не був революційним.) З дужих талантів, які підростають, треба замітити Підмогильного, Осьмачку, Косинку.
Але найбільшого шуму в київське громадсько-культурне життя вніс Курбас з своїм театральним обєднанням „Березіль“. Постановок дав небагато, усьою 4, а саме: „Ґаз“ Кайзера, „Джіммі Гіттінз“ (композиція Курбаса на підставі твору Сінклера), „Жовтень“ (збірна композиція „Березільців“), „Рур“ (теж). Але скільки радости, скільки втіхи, гордощів, надій подав цими постановками Курбас, який фурор викликав він серед усіх шарів, класів і націй київського громадянства, на яку височінь підняв він українську театральну справу. Навіть найбільш заїлі вороги усього що українське, тут у Київі, і ці крізь зуби шиплять: „М-м да! Как жалко, что он (Курбас себто) Украинец.“ Тепер поширив Курбас свою діяльність і на провінцію. Досі скупчив він коло себе коло 500 душ. В київській елементарній майстерні (т. зв. „Молодняк“) є зараз до 300 душ учнів. На літо збіраються „Курбасята“ працювати ще й фізично в спеціяльно одведенім для них культгоспі на провінції. Це в майбутньому має скласти матеріяльну базу „Березоля“. А тимчасом, не дивлячись на ґрандіозні успіхи (деякі пєси ставляться по 15–20 разів), театр-лабораторія голодує. Так, так, звичайна українська доля. Майбутні постановки „Березоля“: „Людина — маса“, „Машиноборці“, „Вільгельм Тель“, „Макбет“. Досі виборов собі „Березіль“ своєю працею одно, а саме що Політосвіта, на домагання профсоюзів та других орґанізацій, передає був. театр Соловцева, де досі містилась російська драма, в розпорядження „Березоля“. Має це статись по укінченні зімового сезону.
Велике оживлення внесла теж і справа памятника Шевченкові у Київі, яку започаткував був колись, ще 1921-го p., Ян Гамарнік, будучи головою київською Губвиконкому. Він-то хотів поставити памятник Шевченкові на пєдесталі Бибикова, що на кінці вул. Безаківської (на бульварі Шевченка). Але потім 1922-го p., коли так сильно повіяло було на Україні русофільством, ся справа притихла, щоби виринути аж тепер, в добу українізації. Але, мабуть тепер і буде доведене це діло до щасливого кінця. Міродатні чинники взялись за це серіозно. В склад вибраної київським Губвиконкомом комісії ввійшли такі люде, як Бойчук, Курбас, Жук та Гринько, які і взялись жваво до праці. Що-до місця, де має бути
