втручатися до наших справ. В обід стало відомо, що чехи забираються.
Порш мене чесно тримав у курсі всіх цих подій, і я в такий спосіб знав становище з обох боків. А часами обстановка у ворогів була мені відома краще, як у своїх, бо у нас зв’язок був далеко гірший.
Ще до того часу, як чехи вибралися, нашим пощастило не тільки відбитися від юнкерів, але й самим перейти в наступ. Надто допомогла артилерія, що стояла на той бік Дніпра. Вона, на диво, влучала дуже добре. З третього пострілу важким набоєм вона відбила ріг в юнкерській школі, і юнкерам довелось піддатися.
До наших рук потрапило кілька офіцерів і навіть якийсь генерал, а загалом чоловіка із сорок, не числячи юнкерів. І над вечір того самого дня, коли чехи наважилися піти, ми через радовців та меншовиків із міської ради запропонували штабові поміняти полонених на захоплених комітетчиків.
Переговори продовжено одночасно в декількох лініях, та випадково ми орудували так, ніби мали цілковитий зв’язок: тов. Іванов натискав на меншовиків, я — на радовців, а арсенальці встигли пристосувати якусь стару гарматину, що валялася на подвір’ї, і почали обстрілювати місто.
Штабові ця гарматка великої шкоди заподіяти не могла, але обивателя налякала дуже, і обиватель, в особі меншовицької думи, почав у штабі скавулити. Декілька пострілів із важких гармат по місті також дали свої наслідки. Один набій розівався само на подвір’ї Центральної Ради.
Це було якраз у той час, коли Порш сповіщав мене про вихід чехів. Грушевський вискочив із свого кабінету і, побачивши мене, скрикнув:
— Та невже обстрілюватимете місто?
— Еге ж... Як не випустять наших членів комітету, будемо бомбардувати...
— Так ви обов’язково давайте наказ припинити стрілянину. Ми доб’ємося, що їх визволять...
І радовський міністр внутрішніх справ Ткаченко побіг брати штаб у роботу. В наслідок цього всього, а головне — виходу чехів штаб розгубився, і комітетчиків випустили, відпровадивши їх до арсеналу.
На той час ми вже по цілій лінії почали перемагати. Хлопці взялися й усюди перейшли в атаку. Юнкери похитнулися, до вечора все було скінчено. Взагалі бій точився три доби. Ми, безумовно, перемогли, але, правду кажучи, використати перемогу не вміли.
Досить сказати, що, не знаючи, що робити з рештками юнкерів, ми їм дозволими виїхати з Києва, і вони рушили на Дін до Каледіна. Здається, їх перехопили в Донбасі, але факт той, що з Києва ми юнкерів випустили.
