Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/152

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Штаб ми перемогли, та Центральна Рада не сиділа, згорнувши руки, і в той час, коли ми билися, вона встигла підтягнути до Києва декілька нових полків. Рада гірше боялася білих, та привезені полки могли придатися й проти червоних.

ПЕРЕД ОДВЕРТИМ БОЄМ

Знову ми опинилися під дурною хатою. Кинути свої сили проти Ради було не так легко, а надто, що частина українського війська билася з нами проти білих.

Оголосити радянську владу, не звертаючи уваги на Центральну Раду, ми також не могли. Точніше кажучи, фактично влада була в руках міських рад, та ці ради були не цілком у наших руках. В Києві було ще дві ради: одна — робітничих, друга — салдатських депутатів.

Перша здебільшого була вже наша, більшовицька, а в другій у нас була значна меншість. Там переважали прихильники Ц. Ради, і їхніми представниками були відомі тепер емігрантські діячі (Н. Григор’їв та інші). Ухвалено було провести агітацію та негайні перевибори Рад, робітничої та салдатської. і за негайне їх об’єднання.

На час перевиборів радовці, рахуючися з настроєм мас, перефарбувалися. Вони яко мога підкреслювали, що Центральна Рада — це ті самі „совєти“, що вони також більшовики, тільки українські. І салдатська маса, що погано розумілася на справі тал ще їм вірила, віддала їм свої голоси. В наслідок у Виконавчому Комітеті Об’єднаної Ради робітничих та салдатських депутатів ми мали з 30 місць усього 14, решта дісталася меншовикам та російським і українським есерам. Найбільше пройшли останні — мало не 10 місць. Отже, формально нас знову була меншість, дарма що ми були в цій Об’єднаній Раді найдужчою партією.

Тимчасом Центральна Рада все стягала та стягала свої сили й почала сама переходити в наступ. Ми спиралися на російські частини, що стояли в Києві. Рада видала наказа про демобілізацію й дозволила всім салдатам-росіянам повернутися до себе на батьківщину. Ясно, що ці частини почали роз’їздитися. Та цього не досить. Радовці, напавши зненацька, роззброїли один із наших найпевніших полків і розпустили салдатів додому.

Було ясно, що сутичка неминуча, та в нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з - поміж нас не було цілковитої певности, що з Радою неминуче треба буде кінчити збройною рукою. Хоч як це тепер чудно видається, та яскравої свідомости цього тоді не було.

Я ніколи не забуду одного епізоду. На початку листопада за старим стилем, коли Центральна Рада почала виявляти себе