Група матросів з його наказу заарештувала десятка із півтора найзначніших харківських капіталістів і запровадила на вокзал, до штабу загону. Тут їм запропонували внести один мільйон на розплату з робітниками.
Обуренню буржуазії не було кінця - краю. Вони страшенно протестували й категорично відмовилися виконати цю вимогу. Та кумедно те, що як Рада Харківська, так і більшовицький комітет той протест підтримала.
Я довідався про всю цю історію з телеграм, що її послав тов. Артем Ленінові. Ілліч доручив мені з’ясувати, в чому річ. Я простим дротом зв’язався з Раднаркомом України. Наші товариші цілком підтримували Антонова.
Тоді Ілліч запитав іще пояснень від самого Антонова, загадав т. Артемові докладніще висвітлити -справу й рішуче став на бік Антонова. Він послав телеграфом, добру нагінку Харківському Комітетові.
До речі, буржуазію не вмістили ні до якого „льоху“, а посадили її в комфортабельний вагон, вони харчувалися з вокзального буфету, цілими днями пили кофе та палили цигари. Тільки заборонено було з вагону виходити.
Посидівши кілька день та побачивши, що й Харківська Рада під натиском Петрограду перестала їх підтримувати, вони мусили поступитися і внесли ті гроші, що з них вимагалося.
Ця історія надовго зіпсувала взаємини харків’ян із тов. Антоновим, а частково і з нами.
Приблизно за тиждень після цієі пригоди, увійшовши до Іллічевого кабінету (я вже туди заходив не докладаючи), застав там товариша, який гаряче доводив Ленінові, що не на те робилася революція, щоб перетворитися на кавказьких розбійників, що беруть у полон людей і вимагають викуп.
Ілліч, поглядаючи хитрим оком, казав тому товаришеві:
— Але ж треба погодитися, що є маленька ріжниця: кавказькі розбишаки викуп кладуть собі в кишеню, а ми його беремо на потреби революції. Взагалі не треба з буржуазією так уже дуже церемонитися. Може, ще доведеться й дужче натиснути, як буде опиратися.
Я потрапив на самий кінець розмови. Балачки зійшли на іншу тему.
Той самий товариш, як виявилося, був Артем. Я його раніш не знав; він почав енергійно нападати на Український Радянський Уряд, називав нас самозванцями й іншими такими нешанобливими епітетами. Між іншими, він і сам формально входив до складу Народнього Секретаріяту.
Він, як тепер пам’ятаю, доводив, що це справа реакційна — утворювати Україну, хоч би навіть радянську. Він казав:
— Робітництво Донбасу і взагалі міських промислових районів є не українці. Селяни також мало що в цьому розуміють. Якщо на Правобережжі, з Києвом на чолі, є якісь
