і практично проходити до Володимира Ілліча було вільно кожному.
Надто пам’ятаю один випадок. Прийшов якийсь студент, вигляд у нього був чудний, говорив заїкаючись, щось не до речі, видко, хвилювався, очі йому бігали.
Я шепнув матросові Балтфлоти (забув його прізвище, він був у Ілліча неначе за ординарця, виконував різні дрібні доручення й тут же сидів за телефоном). Цей матрос був завжди у тому ж таки кабінеті й сидів за перегородкою. Я тихо шепнув йому:
— Дивись но, товаришу, студент якийсь непевний...
Він визирнув з - поза перегородки, погодився зі мною. Ми вирішили бути поблизу.
Видко було, що Ілліч неохоче продовжує розмову, Для нього явно нецікаву. Студент викладав якогось проекта, як ліпше запровадити соціялізм.
Я підійшов і став у студента за спиною, матрос став поруч Ілліча. Студент заметушився й почав прощатися. Матрос вийшов за ним і в коридорі його затримав. У кишені у нього знайшли набитого нагана.
Та найцікавіше те щостудента відпустили, не поцікавилися навіть довідатися, хто він і чого приходив. Тільки наган лишився у матроса.
Здається, ніхто, крім Ілліча та нас із матросом, не знав цієї пригоди.
Отакі прості були тоді звичаї. „Чеки“ ще й у гадці не було, а це ж уже був січень 1918 року, після розпуску Установчих зборів.
Перші спроби розглянути деякі контр - революційні змови зроблено тоді ж таки, у січні, у формі утворення слідчих комісій. Звичайно комісіями керував керовничий справ Раднаркому тов. Бонч - Бруєвич, запрошуючи до комісії перших - ліпших товаришів, хто навернеться... Разів зо три він і мене тяга. Туди ж, до Смольного, приводили заарештованих, допитували їх.
Мені не смакувала ця робота, я все дивився, як би швидше втекти з комісії до Іллічевого кабінету, де було куди цікавіше.
Мало не цілий місяць пощастило мені бути свідком того, як працював тов. Ленін. Шкода, що не записував нічого, а так тепер мало що пригадую.
Мені самому щодо загального розвитку та розуміння більшовизму цей місяць дав дуже багато.
Тепер чудно навіть згадувати ту простоту звичаїв та примітивність, з якою ми почали роботу. Це тепер ми дні й ночами сидимо над бюджетами, а ті часи, пригадую, перестрів Сталін П’ятакова в коридорі (Юрко П’ятаков був тоді за комісар державного„банку):
— Мені, — каже Сталін, — треба 10 мільйонів карбованців.
