Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/245

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


партизани робили напади на денікінські загони, що заготовляли харчування, фураж тощо. Важкувато доводилося тим золотопогонникам, яких „застукають“. У с. Носівці та В. Дівіці партизани з групи Остапенка та Покиньбороди заскочили в село серед біла дня й захопили^ майже ввесь денікінський загін. В Смолянці, Орлівці й Кукшані партизани нашої групи розбили денікінців і забрали в них все майно. Всі мости й місточки в тилу у ворога, а також залізницю партизани старанно руйнували.

Між станціями Ніжен - Носівка одна з партизанських груп дуже вміло пустила під косогір денікінський панцерник, що їхав із Києва на Ніжен.

Всі три партизанські загони з самого початку своєї бойової діяльности цілком додержували повної згоди з військовим командуванням Червоної армії в залежності від того, де проходила смуга фронту. Особливо було добре налагоджено зв’язок із штабом Пластунської бригади й бригади Червоного козацтва. Одна із наших груп (група т. Остапенка), перебуваючи поблизу від Штабу Пластунської бригади, яка стояла в той час в с. с. Мрин і Плоска, становила на деякий час мов би головний партизанський центр; через неї проходили всі розпорядження, що їх давав Штаб Цластунської бригади.

Ці партизанські загони також тримали зв’язок з Червоним козацтвом[1]), доки його не перекинуто на північ, а також з бригадою Гребенки.

*  *  *

Після того, як Червоне козацтво перекинули на північ проти генерала Шкуро й Мамонтова, а з ними й кінну бригаду Гребенки[2]), військове командування денікінців на цю дільницю фронта розпочало стягати дедалі більше сил. Партизанам стало ясно, що денікінці вирішили за всяку ціну здобути Чернігів, щоб забезпечити собі панування в Києві. Бо, не здобувши Чернігова й не вирівнявши смугу фронту, що фактично більш ніж місяць проходила поблизу залізниці Київ - Бахмач, денікінці не почували себе безпечними в Києві.

Як уперто не захищали цю ділянку фронту й наші регулярні частини й партизани, але ж ми бачили, що важко було, не маючи зовсім кінноти, стримувати натиски ворога. Майже за два тижні після того, як були перекинули Червоне козацтво, під натиском переважної більшости ворожих сил, ліве крило нашого фронту не стримало ворога й денікінці зайняли Чернігів.

  1. На чолі бригади Червоного козацтва в той час стояв т. Примаков Віталій, за воєнкома був Євген Петровський, який 1918 р. в часи гетьманщини був за члена Губревкому Чернігівщини першого складу.
  2. Вона стояла лівіше від Червоного козацтва в напрямку Борзни ц займала район станції Британи та Комарівки.